Повна, роз’їдена від прання рука мадам тремтіла. Я надів обручки на їхні пальці, і Зорбас загорлав нестямно, як дервіш: «Обручається раб божий Алексіс із рабою божою Фортенцією во ім’я отця і сина і святого духа, амінь! Обручається раба божа Фортенція з рабом божим Алексісом...»
— Готово, звершилося, і хай нам добре ведеться! Ходи-но сюди, пані Зорбасова, я поцілую тебе першим у твоєму житті чесним цілунком!
Але саме в цю мить мадам Ортанс упала на землю і, плачучи, обняла йому ноги. Зорбас, похитавши розпашілою головою, прошепотів:
— Бідолашні жінки!
Мадам Ортанс піднялася, обтрусила спідницю й розкрила обійми.
— Е-е, е-е! — вигукнув Зорбас.— Сьогодні Великий вівторок, опусти руки. Піст!
— Зорбасику...— млосно прошепотіла мадам.
— Почекай, моя пані, до великодня, тоді наїмося м’яса. І цокнемося червоними крашанками. А зараз тобі час іти додому. Побачать люди, що ти так пізно вештаєшся хтозна-де, що скажуть?
Бубуліна дивилась на нього благально.
— Ні, ні,— сказав Зорбас,— до великодня! Ходімо з нами, куме!
І шепнув мені на вухо:
— Не залишай нас самих, Христом богом прошу! Я сьогодні зовсім не маю настрою ні до чого.
Ми пішли дорогою до села. Іскрилося зірками небо, пахло море, зітхали нічні птахи. Стара сирена, почепившись Зорбасові на плече, плентала щаслива й меланхолійна.
— Цього вечора нарешті вона дісталася причалу, якого так прагнула все своє життя. Співала, нещасна весь свій вік, бенкетувала, кепкувала з чесних жінок, та її серце зотлівало. Коли вона, напахчена парфумами, густо нафарбована, походжала вулицями Александра, Бейрута, Константинополя й бачила, як убогі жінки годують груддю своїх немовлят, то її власні груди трепетали й набухали, соски видималися, жадаючи й собі губ немовляти. «Одружитися, одружитися, дитя народити»,— цією думкою жила вона все життя, та тільки зітхала. Але ніколи не показувала на людях свого болю. І ось тепер — слава тобі господи! — хоч трохи й запізно, та все одно вона досягла, розбита й пошарпана штормами, цього омріяного причалу...
Час від часу мадам підводила голову й поглядала на височенну дзвіницю обіч себе. «Хоч він і не багатий, не паша з золотими китицями,— думала вона,— не юний синок бея, та все одно добре, дякувати богові! Він став моїм чоловіком, вінчаним чоловіком, дякувати богові!»
Зорбас аж згинався під її вагою, але тяг мадам щодуху, аби тільки швидше дістатися до села й позбутися тягара. А його бідолашна наречена спотикалася об каміння, мало не збиваючи нігті на ногах, пекли їй мозолі, однак вона мовчала. Бо що говорити? На що нарікати? Все чудово, слава богу!
Ми проминули смокву Хазяйської доньки, сад удови, показалися перші будиночки села. Тут ми зупинилися.
— На добраніч, моє золото,— мовила щаслива співачка й сп’ялася на пальці, щоб дотягтися до вуст свого нареченого.
Але Зорбас не нахилився.
— Може, мені поцілувати твої ноги? — запитала жінка, готова впасти на землю.
— Ні! Ні! — розчулено скрикнув Зорбас і рвучко пригорнув її до себе.— Це я маю цілувати твої ноги, моя пані, та мені ліньки... На добраніч!
Вона пішла. Ми поверталися назад мовчки, дихаючи на повні груди духмяним повітрям. Зненацька Зорбас обернувся, глянув на мене й запитав:
— Що ж нам робити, хазяїне? Сміятися? Плакати? Як ти гадаєш?
Я не відповів — у мене в горлі теж застряг якийсь клубок, і я не знав, який саме — сльози чи сміх.
— Хазяїне,— раптом знову озвався Зорбас,— як звали того стародавнього волоцюгу бога, що не пропускав жодної спідниці на світі? Щось таке я чув. Кажуть, він теж фарбував бороду, витатуйовував собі на руках серця та сирен, маскувався, кажуть, обертався на бика, на лебедя, на барана чи віслюка, даруй мені — на все, що тільки може пробудити апетит у якоїсь там цнотливиці. Як це його було звати, га?
— По-моєму, ти кажеш про Зевса. Не пригадуєш такого імені?
— Упокій господи його душу! — вигукнув Зорбас, здіймаючи руки до неба.— Скільки лиха він зазнав, скільки витерпів, справжній великомученик, повір мені, хазяїне, я на цьому трохи розуміюся. Ти віриш книжкам, але подумай лишень, хто їх пише! Тьху! Вчителі! Та що вони знають, ті вчителі, про бабіїв? Або про жіночий рід? Бодай їм добра не було!
— А чому б твоїй милості та й не писати, Зорбасе, не відкрити нам усіх таємниць цього світу?
— Чому? Тому, певно, що я сам мушу пізнавати ті таємниці, то коли ж тут писати? То люди, то жінка, то вино, то сандур — от і нема коли взятися за ту талалайку, за ручку. Через те світ і потрапив до рук писарчукам: ті, хто пізнає на собі таємниці, не мають часу, а ті, хто має час, не пізнають на собі таємниць. Зрозумів?
— Ну, а що Зевс? Як почав, то вже розповідай.
— Ох, бідаха! — важко зітхнув Зорбас.— Тільки я й знаю, чого він натерпівся. Він справді любив жінок, але не так, як ви, книгогризи, собі уявляєте, ні, зовсім не так! Він жалів їх, розумів бажання кожної, жертвував собою заради них. Коли бачив, що десь у провінційній ямі якась стара діва в’яне з туги або якась соковита молодичка,— та що там, хоч би й не соковита, хай навіть і бридка,— в якої чоловік відсутній і її не бере сон, то він, Зевс, перехреститься, було, щира душа, перевдягнеться в іншу одежу, прибере обличчя того, хто на думці в жінки, та й поспішає до неї.
І не мав він, повір мені, ніякої охоти до трудів кохання, часто навіть з ніг падав од утоми, бідолаха, і таки й було з чого: спробуй упорати таку силу люду! Часто й набридало йому, і він ставав геть байдужий. Ти коли-небудь бачив, хазяїне, цапа після того, як він покрив кількох кіз? Тече в нього слина, очі стають каламутні, закисають, починає він кашляти, хрипіти, на ногах не тримається. Отака біда часто спіткала й сердешного Зевс а. Повернеться, бувало, додому вдосвіта і каже: «Господи Ісусе, коли вже й мені випаде лягти та виспатись? Ноги мене вже не носять!» Та тільки слину проковтне.
Аж тут раптом чується зітхання: якась жінка внизу, на землі, скинула з себе ковдру, вийшла на балкон і зітхає. І одразу Зевсове серце розтає. «Ох, ох, спущусь-но я знову на землю,— пробурмоче,— спущусь-но я знову, нещасний, на землю, якась жінка страждає, спущусь-но я та втішу її!»
І до того довели Зевса жінки, що його зігнуло в дугу, звело на блювоту, розбив його параліч, і бідолаха спустив дух. І тоді прийшов його спадкоємець, Христос, побачив, яка біда сталася із старим богом, і сказав: «Стережися жінок!»
Я слухав Зорбаса, дивувався свіжості його розуму й заходився сміхом.
— Хай сміється твоя милість, хай сміється, та якщо дасть богодиявол, хазяїне, і справи підуть добре — а це мені здається неможливим! — то знаєш, який я заклад відкрию? Бюро шлюбів! Бюро шлюбів «Зевс»! Хай приходять безталанні жінки, які не можуть знайти собі чоловіка, старі діви, невродливі, клишоногі, косоокі, куці, горбаті, а я прийматиму їх у такому собі салончику, стіни якого будуть обвішані фотографіями вродливих юнаків, і казатиму їм: «Вибирайте собі, прекрасні дами, кого хочете, а я займуся тим, щоб зробити його вашим чоловіком».
І знайду якогось хлопака, схожого на того, що на фотографії, одягну його так само, дам йому грошей і скажу: «Вулиця така-то, номер такий-то, біжи знайди таку-то й почни до неї залицятися. І не гидуй, я плачу, спи з нею, кажи їй гарні слова, які кажуть чоловіки жінкам і яких нещасна ще ніколи не чула, присягайся, що візьмеш її за дружину, дай їй, сердешній, трохи радості, тої радості, яку мають навіть кози, навіть черепахи й мокриці...»
А якщо б трапилась коли-небудь така стара шкапа, як оце наша пані Бубуліна, така вже, що її ніхто, хоч би стільки платив, не погодиться втішити, о, тоді б я перехрестився й зайнявся б нею сам, я, директор бюро. Усі телепні, мабуть, казали б: «Ви тільки погляньте на цього старого розпусника! Та чи він очей не має, щоб подивитися, чи він носа не має, щоб понюхати?» —«Та маю, нетями ви такі, маю, бездушні ви такі, маю й очі, маю й носа, але маю ще й серце, і воно мені болить! А коли маєш серце, то очі й ніс не поможуть! Ніщо не врятує!»
А коли вже й мене через великі труди розіб’є параліч і я витягну ноги, ключник Петро відчинить мені браму раю й скаже: «Заходь, влюбливий Зорбасе, заходь великомученику Зорбасе, іди лягай біля свого побратима Зевса, відпочинь і собі, благословенний, ти багато натерпівся за своє життя!»