Мабуть, боже просвітлення на мене найшло, чи що, але я підступив до них:
«Чиї ви будете, дітки?» — питаю їх по-болгарському.
Більший хлопчик підвів голівку й відповідає:
«Попа, якого зарізали позавчора».
Мені потемніло в очах, земля закрутилась, як млинове коло. Обперся я об стіну, земля зупинилась.
«Підійдіть-но до мене, дітки»,— кажу їм.
Вийняв я із свого пояса капшук, повний турецьких лір та меджідіє, став на коліна й висипав їх додолу.
«Ось, беріть,— кричу,— беріть! Беріть!»
Діти попадали на землю й почали збирати рученятами меджідіє та ліри.
«Це вам, вам! — кричу,— беріть їх».
Віддав їм і кошика з товаром.
«Усе це ваше, забирайте!»
І одразу наліг на ноги. Вибіг із села, розстебнув сорочку, дістав Святу Софію, яку сам вишив, подер її, викинув і знову бігом... бігом... Та й досі біжу!
Спершись на стіну, Зорбас глянув на мене:
— Ось так я врятувався.
— Врятувався від вітчизни?
— Так, від вітчизни,— відповів Зорбас спокійним твердим голосом. І невдовзі додав: — Врятувався від вітчизни, врятувався від попів, врятувався від грошей. Відсіюю. Щодалі більше відсіюю, і мені легшає. Як це тобі пояснити? Звільняюся, стаю людиною.
Очі Зорбасові світилися, широкий рот задоволено сміявся. По недовгій мовчанці він знову розпалився: серце його бурхало через край, він не міг себе перебороти:
— Колись я ділив людей на турків, болгарів і греків. І таке я витворяв за вітчизну, хазяїне, що в тебе волосся стане дибки. Різав, крав, палив села, безчестив жінок, винищував родини... А чому? А тому, що вони, мовляв, болгари або турки. «У-у, бодай ти здох, тварюко,— часто кажу я собі,— бодай тебе земля проковтнула, бандюго!» Дійшов, бач, розуму. Тепер дивлюсь на людей і думаю: «Оце добрий чоловік, а оце поганий». І не має значення, болгарин він чи грек. Мені все одно. Добрий він чи поганий — я лише про це питав. І що більше старію — клянуся хлібом! — то, здається, вже й про це перестаю питати. Ну, справді, не в тім річ, добра людина чи ні. Всіх їх мені шкода, серце моє розривається, хоч я й прикидаюся, що мене нічим не діймеш. Дивись, кажу, ось і цей бідар їсть, п’є, любить, боїться, і він має свого бога та свого диявола, він теж спустить дух і лежатиме в землі, як колода, і його теж з’їдять черв’яки... Ех, бідолаха! Всі ми брати... М’ясо для черви!
А якщо то жінка — о! — тоді мене просто сльози душать. Ти, хазяїне, раз у раз береш мене на глузи за те, що я люблю жінок, але ж як їх не любити, га? Цих слабких створінь, які не розуміють, що з ними робиться, які відкривають усі свої дверцята й віддаються, ледве доторкнешся до їхніх грудей?
Пішов був я в болгарське село. І один падлюшний грек, староста, продав мене. Будинок, де я зупинився на ніч, оточили. Тоді я вискакую на дах, переповзаю з крівлі на крівлю, стрибаю з однієї на другу, як кіт, а ніч місячна. Помітили мою тінь, повилазили на дахи, відкрили по мені вогонь. І тоді я — що ти думаєш? — звалююся в один двір, у дворі схоплюється болгарка — вона там спала — в самій сорочці. Бачить вона мене, вже розкриває рота, щоб закричати, а я простягаю руку, шепочу: «Аман! Аман! Мовчи!» — і хапаю її за грудь. Жінка зблідла, припала до мене. «Іди в дім,— каже мені тихо,— іди, щоб нас не побачили...» Я заходжу в дім, вона стискає мені руку: «Ти грек?» — питає. «Так, грек, не видавай мене». Я її обіймаю за талію — вона ні слова. Спав я з нею, і серце моє трепетало від радості. «Бач,— думаю,— бач, Зорбасе, от що значить жінка, от що значить людина! Хто вона? Болгарка? Гречанка? Арабка? Чи не все одно? Людина вона, людина. І тобі не сором убивати? Тьху на тебе!»
Так я думав, поки був з нею, в її теплих обіймах. Та хіба могла мене залишити вітчизна, сука скажена? Вийшов я вранці одягнений болгарином — перевдягла мене болгарка, вдова, витягла із скрині одяг свого покійного чоловіка й віддала мені, коліна мені цілувала й просила приходити ще.
Прийшов, як же. Наступної ночі таки й прийшов,— патріот, бач, звір лютий,— прийшов з каністрою гасу й підпалив село. Мабуть, і вона згоріла, нещасна. Звали її Людмилою...
Зорбас зітхнув, закурив, двічі затягнувся й викинув сигарету.
— Вітчизна, кажеш... Слухаєш ту бридню, що в твоїх книжках... Мене слухай: скільки існуватиме вітчизна, стільки людина залишатиметься звіром, скаженим звіром... Та дякувати богові, я врятувався, врятувався, все, кінець! А ти?
Я не відповів. Всі проблеми, які я намагався розв’язати одну по одній на самоті, прикутий до столу, цей чоловік розв’язав у горах, на волі, сам своєю шаблею.
Я заплющив очі, сумний і невтішний.
— Спиш, хазяїне? — розчаровано запитав Зорбас.— А я, дурень, патякаю з тобою!
Бурмочучи, він простягся на ліжку й невдовзі захропів.
Усю ніч я не міг заснути: соловей, цієї ночі вперше подавши голос у нашій пустелі, повнив світ якоюсь нестерпною мукою, і я раптом відчув, що мої очі повні сліз.
Удосвіта я піднявся, став у дверях, задивився на море й землю, і мені здалося, що світ за одну ніч перемінився.
На піску переді мною викинув маленькі білі квіточки вчора ще зовсім кволий осот, а в повітрі звідкись іздалеку плинули солодкі пахощі розквітлих лимонів і помаранч. Я вийшов, ступив кілька кроків по новій прикрашеній землі й зупинився, зачарований вічно відновлюваним дивом.
Раптом за мною почувся радісний скрик. Я обернувся: напівголий Зорбас уже піднявся й тепер стояв у дверях, так само захоплено впиваючись весною.
— Що це таке, хазяїне? — вражено вигукнув він.— Їй-богу, вперше бачу світ! Що то за диво, хазяїне, що то воно гойдається он там, синє таке? Як це на нього кажуть — море? Море? А оце, що підперезалося зеленим квітчастим фартухом? Земля? Ох, і майстерна ж робота! Клянусь, хазяїне, вперше все це бачу!
Очі його затуманились.
— Гей, Зорбасе,— гукнув я,— ти що, здитинів?
— Не смійся! Хіба ти не бачиш? Нас тут заворожено!
Він вискочив з дверей і почав вибрикувати і качатися по траві, як весняний жеребчик.
Зійшло сонце. Я підставив долоні під його тепле, проміння. Пішли в ріст дерева, пішли в ріст перса, душа розквітла, як дерево, і чути було, що душа й тіло створені з однієї й тієї ж матерії.
Зорбас уже встав із трави, в його волоссі було повно роси й землі.
— Мерщій, хазяїне! — крикнув він мені.— Одягаймося, щоб усе на нас блищало, сьогодні будемо святити перший стовп. Як-не-як припхаються піп і значні люди, побачать, що ми качаємося по траві,— не обереться сорому наша компанія! Тож одягаймо комірці й краватки! Одягаймо серйозні пики! Якщо не маєш голови — дарма, капелюха маєш — і досить... Ну й світ, тьху!
Ми одяглися, приготувались. Почали збиратися робітники, з’явились і значні люди.
— Терпи, хазяїне, души сміх, аби ми не стали посміховиськом.
Попереду виступав піп Стефанос у засмальцьованій рясі з бездонними кишенями. На освяченні, на похоронах, на весіллях, на хрестинах він укладав у ті прірви підряд усе, чим тільки його частували — родзинки, бублики, пироги з сиром, огірки, котлети, коливо, цукерки, а увечері стара попадя одягала окуляри, і все те розліплювала, ковтаючи слину...
За попом Стефаносом ішли значні люди: власник кав’ярні Кондоманольос, який знав світ, бо їздив у Ханю[48] й бачив принца Георгія, дядько Анагностис у білій з широкими рукавами сорочці, спокійний і усміхнений, за ними ступав учитель — серйозний, урочистий, з палицею в руці. Останнім повільно, важко пхався Маврандоніс, одягнений у все чорне: чорна хустка, чорна сорочка й чорні чоботи. Він привітався, ледве розтуливши рота, сумний і похмурий, а потім відступив убік, спиною до моря.
— В ім’я господнє! — урочисто промовив Зорбас.
Він пройшов уперед, усі з побожним виглядом рушили за ним.
У селянських серцях прокинулась пам’ять про прадавні таємничі священнодійства: усі прикипіли очима до попа, немов чекали, що побачать, як він змагається з невидимими злими силами і заклинає їх. Уже тисячі років маг здіймав догори руки, кропив кропилом повітря, бурмотів таємничі всемогутні слова, і лукаві демони втікали, а з води, із землі, з повітря на допомогу людині сходилися добрі духи.