Ми підійшли до ями, виритої край берега для першого стовпа канатної дороги. Робітники підняли величезну соснову колоду й поставили її сторч у яму. Отець Стефанос одяг єпітрахиль, узяв кропило й почав, строго й докірливо дивлячись на стовп, виспівувати закляття: «...і постав його на твердий камінь, щоб ні вітер, ні дощ не могли його повалити... Амінь!»
— Амінь! — вигукнув громовим голосом Зорбас й перехрестився.
— Амінь! — загукали значні люди.
— Амінь! — докінчили справу робітники.
— Хай господь благословить діла ваші й дарує вам блага Авраама й Ісаака! — побажав отець Стефанос, і Зорбас тицьнув йому в руку асигнацію.
— Будь благословен! — задоволено пробурмотів піп.
По цьому всі пішли до нашої халабуди. Зорбас подав вино й пісну закуску — крабів, кальмарів, боби й оливки. Випивши та закусивши, офіційні особи рушили берегом і незабаром зникли.
— Ну, з цим ми впорались чудово! — сказав Зорбас, потираючи руки.
Він перевдягся в робочий одяг і взяв лопату.
— Хлопці,— гукнув робітників,— уперед, з богом!
Увесь той день Зорбас не підводив голови, несамовито накинувшись на роботу. Щопівсотні метрів робітники викопували яму і ставили стовп, тягнучи до вершини гори канат. Зорбас щось вимірював, підраховував, давав вказівки, не їв, не курив і не присідав цілий день — повністю віддався роботі.
— Половинчаста робота,— сказав він мені якось,— половинчаста розмова, половинчастий гріх, половинчасте добро довели світ до теперішньої скрути. Дійди ж ти, чоловіче, до кінця, жени й не бійся! Богові бридкіший напівдиявол, ніж архідиявол!
Увечері, скінчивши працювати, Зорбас знеможено простягся на піску.
— Я спатиму тут,— сказав він,— чекатиму світанку, Щоб знову взятися до діла. Введу, мабуть, іще одну зміну, хай працюють і вночі.
— Навіщо такий поспіх, Зорбасе?
Він хвилинку повагався.
— Навіщо? Та хочу побачити, чи вгадав я кут нахилу. Коли не вгадав, то все полетить к чортовій матері, хазяїне. А чим швидше я побачу, що все летить к чортовій матері, тим краще!
Зорбас швидко, жадібно поїв і незабаром по берегу вже котилася луна від його хропіння.
А я ще якийсь час лежав з розплющеними очима, спостерігаючи за зірками в блідо-синьому небі. Я бачив, як воно поволі оберталося з усіма своїми сузір’ями. І мій череп, мов купол обсерваторії, теж обертався услід за зірками. «Спостерігай шляхи зірок так, ніби й сам обертаєшся разом з ними». Ця фраза Марка Аврелія наповнила моє серце гармонією.
Настав Великдень: Зорбас одягся, причепурився, надів чорапи[49] — такі собі темно-фіолетові грубі македонські чораписька, які йому сплела, казав, одна його кума, і тепер неспокійно походжав по пригірку над нашим узбережжям. Приставляв долоню дашком до своїх густих брів і вдивлявся в далину, до села.
— Спізнюється, стерва... спізнюється, курва... спізнюється, ганчірка...
Йому на вуса всівся щойно вилуплений метелик. Зорбасові залоскотало в носі, він засопів, метелик покірливо злетів і зник у світлі.
Ми чекали мадам Ортанс, щоб відсвяткувати Великдень разом з нею: засмажили на рожні ягня, приготували й шашлик із потрухів, розіслали на піску біле простирадло, наварили крашанок. Домовилися з Зорбасом, напівжартома, напівсерйозно, що влаштуємо їй великий прийом. На цьому пустельному піщаному березі повна, напахчена парфумами, вже трохи затрухлявіла сирена вабила нас поза нашою волею дивним чаром. Коли її не було з нами, нам чогось бракувало — запаху одеколону, червоного кольору, ходи перевальцем, як у качки, хрипкуватого голосу і двох сльозливих вилинялих очей.
Ми нарізали миртового й лаврового гілля й спорудили для неї тріумфальну арку, під аркою прикріпили чотири прапори — англійський, французький, італійський і російський — а посередині, ще вище, довге біле простирадло з голубими смугами[50]. Гармат ми не мали, але позичили дві рушниці й вирішили, що станемо вгорі на пригірку, і як тільки наша тюлениха перевальцем виповзе на берег, почнемо салютувати. Щоб воскресити, мовляв, на цьому пустельному піщаному березі в такий день її колишню велич, аби й вона, нещасна, ошукалася на мить і повірила, що стала знову молодою, рожевощокою, з високими персами, в лакованих черевичках і в шовкових шкарпетках. Який сенс мало б воскресіння Христове, якщо б воно не воскресило в нас молодості, радості, віри в диво й не перетворило стару кокотку знову в двадцятирічну?
— Спізнюється, стерва... спізнюється, курва... спізнюється, ганчірка...— раз у раз бурмотів Зорбас, підтягуючи свої темно-фіолетові чорапи, що спадали.
— Йди сюди, Зорбасе,— сказав я,— сідай, перекури отут, під рожковим деревом, звідси її буде видно.
Він кинув останній пристрасний погляд на дорогу, що вела в село, і витягся під деревом. Наближався полудень, ставало жарко. Вдалині чувся веселий великодній передзвін, час від часу вітер доносив звуки ліри; все село гуділо, як вулик навесні.
Зорбас похитав головою:
— Минули роки, коли воскресала моя душа кожного великодня разом з Христом. Минули! Тепер воскресає лише тіло — бо почастує тебе один, почастує тебе другий, мовляв, покуштуй цієї закуски, покуштуй тієї; я їм багато і смачні наїдки, які не повністю перетравлюються на лайно: щось лишається, щось рятується й перетворюється в настрій, у танок, у пісню, в сварку — і оте щось я називаю воскресінням.
Знову схопився Зорбас на ноги, подивився вдалечінь і сердито похнюпився:
— Якийсь хлопець біжить,— сказав він, кидаючись назустріч вісникові.
Хлопець звівся навшпиньки й щось прошепотів йому на вухо. Зорбас аж підскочив од люті:
— Захворіла? Захворіла? Ану, геть звідси, поки я тебе не віддубасив!
І обернувся до мене:
— Хазяїне, я злітаю в село подивлюся, що там сталося з тією стервою... Потерпи трохи. Дай мені дві червоних крашанки, понесу їй, цокнемося. Я миттю!
Він поклав у кишеню крашанки, підтяг чорапи й рушив.
Спустившись із пригірка на берег, я ліг просто на прохолодну рінь. Віяв легенький бриз, море кучерявилось, дві чайки сіли на хвильки грудьми проти вітру й загойдалися гордовито в ритмі моря.
Я заздрісно уявляв відчуття тріумфу й прохолоди в їхніх тілах. Дивився на чайок і думав: «Ось шлях — знайти великий ритм і віддатися йому безоглядно».
За годину з’явився Зорбас — він задоволено погладжував вуса.
— Простудилася, бідолашна. Нічого страшного. Тепер у страсний тиждень і вона ходила на всеношну, хоч вона й француженка, ходила, каже, заради моєї честі. І простудилася, бідолашна. То я поставив їй банки, розтер її добряче олією з лампадки, дав їй чарку рому,— завтра буде здорова. От негідниця, кумедія з нею, та й годі: я її натираю, а їй лоскітно, воркоче, як голубка.
Ми посідали їсти. Зорбас наповнив склянки і сказав з ніжністю:
— За її здоров’я! Та хай чорт не поспішає її забрати!
Якийсь час ми їли й пили мовчки. Вітер доносив здалеку схожі на дзижчання бджоли пристрасні звуки ліри, Христос ще воскресав по терасах, великодні ягнята й бублики ще оберталися любовними піснями.
Зорбас, усмак поївши й випивши, наставив своє волохате вушисько й прошепотів:
— Ліра... танцюють у селі!
Він скочив на ноги. Вино вдарило йому в голову.
— Ге-е, що це ми сидимо, як сичі? — крикнув він.— Давай танцювати! Тобі що, не шкода ягняти? Отак і піде намарне? Ставаймо в коло — танцювати й співати! Зорбас воскрес!
— Ти що, Зорбасе, з глузду з’їхав?
— Слово честі, хазяїне, хоч би що ти казав, а мені шкода ягняти, шкода крашанок, великодніх бубликів, свіжого сиру. Присягаюсь, якби я поїв хліба та оливок, я б сказав: «Е-е, ляжу-но я спати, з чого тут веселитись? Оливки та хліб, хіба тут розгуляєшся?» А тепер жаль, кажу тобі, пускати на вітер таку їжу! Ходімо відсвяткуємо пасху, хазяїне!