Учора ввечері вона нарізала цілий оберемок лимонного квіту, щоб сьогодні понести в церкву для Христоса в той час, коли селяни танцюватимуть на сільському майдані під тополями, і церква буде порожня. Ікона над її ліжком була уквітчана лимонним квітом, і з-поміж квітів дивилася великими очима богородиця, добросерда й сумовита.
Наді мною нахилився Зорбас, поставив поряд склянку з гоголем-моголем і поклав дві великі помаранчі й великодній чурек. Він прислуговував мені безшумно, вдоволено, як мати синові, що повернувся з війни. Відходячи, лагідно глянув на мене й кинув:
— Піду поставлю кілька стовпів.
Я спокійно їв на сонці, поринувши в глибоку тілесну насолоду, ніби плив прохолодним зеленим морем. Я не дозволив розумові зібрати з усього мого тіла цю плотську втіху, позапихати її в свої комірчини й перетворити на думку. Я дав усьому тілу, з голови до п’ят, радіти тваринною радістю. Лише зрідка вражено озирав я диво світу навколо мене і диво в мені: «Як це так?— запитував.— Звідки ця дивовижна відповідність світу нашим ногам, нашим рукам, нашому животу?» А потім знову заплющував очі й мовчав.
Несподівано я скочив на ноги, ввійшов у халабуду, взяв рукопис, розгорнув його. Розповідь уже завершувалася: Будда, лежачи під квітучим деревом, саме звів руку й звелів п’ятьом елементам, з яких був створений,— землі, воді, вогню, повітрю, духу — розпастися.
Але я вже не мав потреби в цьому образі моїх терзань — я перевершив його, відслуживши свою службу Будді, бо звів і собі руку й повелів йому розпастися в мені.
Уживаючи всемогутні чари — слова заклять, я поспіхом нищив його тіло, потім душу й розум. Немилосердно, бо поспішав.
Нашкрябавши останні слова, я видав переможний крик і товстим червоним олівцем поставив підпис — скінчив свої труди.
Потім узяв товстий шпагат і туго перев’язав рукопис. У мені бурхала дивна радість, немовби я зв’язував по руках і ногах якогось дужого ворога, або як ото дикуни зв’язують дорогих своїх покійників, щоб вони не могли виходити з могил і ставати упирями.
В цей час прибігла босонога дівчинка, одягнена в жовту спідничку. В руці вона міцно стискала червону крашанку. Спинившись, дівчинка з острахом глянула на мене.
— Ну? — запитав я й підбадьорливо усміхнувся.— Чого тобі?
Вона схлипнула і, задихаючись, сказала тоненьким голосочком:
— Мене послала мадам, щоб ти прийшов. Вона лежить у ліжку, бідолашна. Ти той, кого звати Зорбасом?
— Добре,— сказав я.— Іду.
Я встав і вийшов на дорогу. Ближчав сільський гамір: ніжні звуки ліри, веселі крики, постріли, пісні. Коли я ступив на майдан, хлопці та дівчата саме посходилися під укриті свіжим листям тополі й готувалися до танців. Довкола на кам’яних лавах, спершись підборіддям на ціпки, тісно сиділи діди — дивились на молодь. За їхніми спинами стояли баби. Посеред майдану красувався на стільці уславлений лірник Фанурйос із квітневою трояндою за вухом; лівою рукою він тримав сторч на камені ліру, а правою швидко випробовував смичок з голосистими дзвіночками.
— Христос воскрес! — на ходу кинув я.
— Воістину воскрес! — радісно загули чоловічі й жіночі голоси.
Я ковзнув довкола швидким поглядом: міцні, стрункі хлопці в шароварах, стан у кожного тонкий, з хусток, якими пов’язані їхні голови, спадають на лоби й скроні торочки, мов кучері; дівчата з разками дукатів на шиї, У вишитих білих хустках із завмиранням серця зиркають на них.
— Чи не зволив би ти приєднатися до нас, хазяїне? — почулося кілька голосів, але я вже перейшов майдан.
Мадам Ортанс лежала на своєму широкому ліжку — єдиній меблі, що залишилася вірною їй. Вона кашляла, щоки її палали від жару.
Побачивши мене, мадам жалібно зітхнула:
— А Зорбас, куме, а Зорбас?..
— Він хворий. З того дня, як ти злягла, він теж занедужав. Увесь час тримає твоє фото, дивиться на нього й зітхає.
— Говори... говори...— прошепотіла бідна сирена й заплющила очі, відчувши себе щасливою.
— Оце послав мене запитати, чи тобі чого не треба. Увечері, казав, прибуде сам, хоч би й рачки... Не може витримати, каже, не може витримати розлуки.
— Говори... говори... говори...
— Отримав, каже, телеграму з Афін, весільна сукня готова, фата, взуття й цукерки вже відправлені пароплавом, скоро прибудуть... І білі свічки з рожевими стрічками...
Та мадам уже немовби задрімала, дихання її почастішало. Вона почала марити. У кімнаті пахло одеколоном, нашатирним спиртом і потом. У відчинене вікно з двору вривався гострий запах курника й кролятника.
Я встав і хотів вийти, але в дверях зіткнувся з Мімітосом. Сьогодні він був у чоботях і нових синіх шароварах, за вухом у нього стирчала волошка.
— Мімітосе,— сказав я йому,— біжи в Кало Хорйо, поклич лікаря.
Мімітос, щоб не бити чоботи дорогою, миттю скинув їх і взяв під пахву.
— Знайди лікаря, передай йому від мене велике вітання. Нехай сідає на мула й жене сюди без ніяких. Мадам, скажи йому, тяжко хвора. Простудилась вона, простудилася, бідолашна. Отак йому скажи. Ну, хутчій.
— Уже йду!
Він поплював у долоні, радісно поплескав у них, проте не рушив з місця.
— Ходи, кажу тобі!
Але він стояв — підморгнув мені, лукаво посміхнувся й сказав:
— Хазяїне, я сьогодні відніс тобі пляшечку помаранчевої води... Подарунок.
Він трохи почекав, поки я спитаю, хто мені послав той подарунок, та я мовчав.
— І ти не питаєш, хто тобі її послав, хазяїне? — захихотів він.— То тобі для волосся, казала, щоб пахло.
— Швидше йди! Мовчи!
Мімітос засміявся, знову поплював у долоні й вигукнув:
— Гоп! Гоп! Христос воскрес!
І зник.
Великодні танці під тополями були в розпалі. Коло вів смаглявий дужий юнак років двадцяти, бритва ще не торкалася його щік, які поросли довгим пухом, а його відкриті груди чорніли від густого кучерявого волосся. З закинутою назад головою він бив у землю ногами, мов крилами, час від часу кидаючи погляд на котрусь із дівчат, і тоді крізь смагу обличчя дико зблискували білки його очей.
Мені було радісно й водночас тривожно. Я повертався від мадам Ортанс. Доглянути за нею попрохав одну жінку, і ось тепер спокійно прийшов подивитися, як танцюють крітяни. Побачивши дядька Анагностиса, сів біля нього на лаву.
— Хто цей хлоп’яга, що веде коло? — запитав я старого у вухо.
Дядько Анагностис засміявся й відповів, милуючись хлопцем:
— Мов архангел, бісова дитина, архангел, що забирає Душі. Це ж Сіфакас, чабан. Цілий рік пасе в горах отару, і тільки на Великдень спускається побачити людей та потанцювати.
Він зітхнув.
— Ех, де моя молодість! — прошепотів.— Був би я молодий, клянусь тобі, взяв би Константинополь!
Юнак струснув головою й загорлав нелюдським голосом, ніби забекав розпалений баран:
— Шквар, Фанурйосе! Шквар так, щоб смерть здохла!
Смерть умирала щомиті і щомиті відроджувалась, як життя. Тисячі років юнаки й дівчата танцюють під деревами, які щойно розпустилися,— під тополями, під соснами, під дубами, під чинарами й гостролистими фініковими пальмами,— і танцюватимуть ще тисячі років з розпашілими від пристрасті обличчями. Одні обличчя зникають у землі, інші з’являються. Але суть залишається завжди та сама — єдиний, коханий, двадцятирічний, він завжди танцює, він безсмертний.
Хлоп’яга сягнув рукою до вуса, щоб хвацько підкрутити, але вуса не було.
— Шквар! — знову крикнув він.— Шквар, Фанурйосе, не дратуй мене!
Лірник змахнув рукою, гримнули струни, залилися дзвіночки, юнак підстрибнув на висоту людського зросту, ударив тричі ногою об ногу і зірвав носками чобіт хустку з голови хлопця, що танцював поряд,— Манолакаса, польового сторожа.
— Молодець, Сіфакасе! — залунало звідусіль; дівчата здригнулися й опустили очі.
Але юнак, уже суворий і зібраний, танцював мовчки, ні на кого не дивлячись, заклавши ліву руку за тонкий залізний стан і скромно потупивши роз’ярілі очі в землю.
Раптом танок різко урвався. З’явився старий паламар Андрульос. Він здійняв руки й загукав, показуючи язика: