— Удова! Удова! Удова!
Польовий сторож Манолакас стрепенувся й першим перестав танцювати. З майдану виднілася внизу церква, ще заклечана миртом і лавром. Розпашілі танцюристи здивовано зупинилися, старі повставали з лав, Фанурйос поклав ліру на коліна, вийняв з-за вуха квітневу троянду й понюхав.
— Де вона, гей, Андрульосе? — враз розпалилися всі.— Де?
— У церкві, щойно ввійшла, богом проклята, і несла цілий оберемок лимонного квіту.
— Держіть її, хлопці! — крикнув польовий сторож і перший кинувся до церкви.
Саме в ту мить на поріг церкви вийшла вдова в чорній хустці. Вона хрестилася.
— Падлюка! Потіпаха! Убивця! — закричали на майдані.— Ще й вистачає совісті на люди показатися! Хапайте її, вона ославила наше село!
Частина селян кинулась услід за польовим сторожем униз до церкви, решта почала кидати згори на вдову каміння. Один камінь улучив її в плече. Вдова скрикнула, затулила обличчя руками і, пригнувшись, кинулась утікати. Але молодь уже добігла до церкви, і Манолакас вихопив кинджал.
Удова, зойкнувши, позадкувала, потім низько нахилилася і, заточуючись, спробувала проскочити в церкву. Однак на порозі вже стояв мовчазний старий Маврандоніс. Він розкинув руки й уперся ними в одвірок.
Вдова відскочила ліворуч, кинулася до кипариса в дворі й припала до нього всім тілом. У повітрі просвистів камінь, ударив її в голову. Хустка з’їхала, волосся розсипалося по плечах.
— Заради бога! Заради бога! — кричала вдова, міцно обіймаючи кипарис.
Дівчата вгорі на майдані, збившись у вервечку, дерли свої білі хустки, баби позвішувавшись із огорож, верещали:
— Убийте її, гей, убийте її!
Двоє юнаків підскочили до вдови й шарпнули бідолашну. Чорна блузка тріснула, оголивши білу мармурову грудь. Кров уже текла з тімені по лобі, по щоках і шиї.
— Заради бога! Заради бога! — так само благала вдова.
Червона кров, сяйво груді довели юнаків до нестями. Вони вихопили кинджали.
— Стійте! — крикнув Манолакас.— Вона моя!
Старий Маврандоніс, усе ще стоячи на порозі церкви, здійняв угору руку. Всі завмерли.
— Манолакасе,— сказав він суворим голосом.— Кров твого двоюрідного брата волає! Заспокой її!
Я скочив з огорожі, на яку був видерся, й щодуху побіг до церкви, але перечепився через камінь і простятся на землі. Мимо пробігав Сіфакас — він схопив мене за карк, як кота, й поставив на ноги.
— А тобі чого тут треба, ти, дженджик нещасний? — гаркнув він.— Тікай звідси!
— А тобі що — не жаль її, га, Сіфакасе? Пожалій її!
— Я що — жінка, щоб було жаль? Я чоловік.
І він одним стрибком теж опинився перед входом у церкву.
За ним прибіг і я. Тепер усі збилися навколо вдови. Запала важка тиша, тільки чулося здушене дихання вдови.
Манолакас перехрестився, ступив крок уперед, здійняв кинджал; баби вгорі на огорожах радісно заверещали, дівчата понатягали хустки на очі.
Вдова озирнулася, побачила кинджал над собою й мукнула, як корова. Потім сповзла вниз до коріння кипариса й зіщулилась. Її волосся розсипалось по землі, сяйнула білосніжна шия.
— З богом! — крякнув старий Маврандоніс і собі перехрестився.
Саме в цю мить за нами пролунав громовий голос:
— Сховай кинджал, убивця!
Всі здивовано обернулись. Манолакас підвів голову — навпроти нього стояв Зорбас. Він несамовито вимахував руками й кричав:.
— Та як вам не сором? Оце ви такі молодці? Оце ви такі хоробрі? Ціле село вбиває одну жінку! Не соромте Кріту!
— Ти знай своє діло, Зорбасе, не втручайся! — проревів Маврандоніс і підохотив племінника: — Манолакасе, іменем господа й богородиці, бий!
Манолакас швидким рухом притис вдову до землі, уперся коліном їй у живіт і замахнувся кинджалом.
Але вдарити не встиг — Зорбас, заздалегідь обмотавши собі долоню великою хусткою, перехопив руку польового сторожа й почав викручувати з неї кинджал.
Вдова стала на коліна, миттю роззирнулася, шукаючи виходу, але селяни заступили двері, стояли колом у дворі й на лавках, і як тільки побачили, що вона хоче втекти, враз кинулися вперед і тісно зімкнули коло.
Тим часом Зорбас, гнучкий, верткий, мовчазний, зціпивши зуби, змагався з Манолакасом. Я з тривогою стежив за боротьбою, стоячи біля воріт. Пика Манолакаса посиніла від люті, Сіфакас і ще один здоровань кинулись йому на допомогу, але Манолакас дико блиснув на них очима й загорлав:
— Назад! Назад! Не підходьте до мене ніхто!
І знову скажено накинувся на Зорбаса, буцаючи його головою, як бик.
Зорбас мовчав, закусивши губу. Він стиснув, мов лещатами, праву руку польового сторожа й тільки вигинався, ухиляючись від ударів. Оскаженілий Манолакас навалився на Зорбаса, ухопив зубами його вухо й потяг, намагаючись відкусити. Бризнула кров.
— Зорбасе! — злякано крикнув я й кинувся рятувати його.
— Тікай, хазяїне,— вигукнув він,— не втручайся!
Й, стиснувши кулак, щосили вдарив Манолакаса нижче пояса. Лютий звір враз обм’як, зуби його розімкнулися й випустили напіввідкушене вухо, а синє обличчя пожовкло. Зорбас одним поштовхом звалив його на землю, видер з руки кинджал і, стукнувши ним об камінь, перебив навпіл.
Хусткою він витер кров, що бігла з вуха, потім обтер мокре від поту обличчя, і по ньому розмазалася кров. Випроставшись, Зорбас повів довкола себе вибалушеними, налитими кров’ю очима, і крикнув удові:
— Вставай, ходімо зі мною!
І рушив до воріт.
Вдова в нелюдському пориві звелася на ноги, зібрала всю свою силу і вже хотіла була кинутись бігти, але не встигла. Старий Маврандоніс блискавкою впав на неї, звалив на землю, тричі обмотав її волосся навколо своєї руки і, змахнувши кинджалом, відтяв їй голову.
— Беру гріх на себе! — крикнув він, кидаючи голову вдови на поріг церкви.
І перехрестився.
Зорбас обернувся, побачив, що сталося, вирвав жмут волосся з вуса й застогнав. Я підійшов до нього, смикнув за руку; він нахилився, глянув на мене — дві великі сльози тремтіли на його віях.
— Ходімо, хазяїне! — мовив здушеним голосом.
Того вечора Зорбас не хотів узяти в рота ані ріски. «Горло мені стиснуло,— казав,— не можу ковтати». Він промив вухо холодною водою, змочив у ракі вату й наклав пов’язку.
Потім сів на ліжко, підпер голову руками й задумався.
Я сидів на землі, притулившись спиною до стіни. По моїх щоках повільно котилися гарячі сльози. Перед очима стояла страшна картина, я не міг ні про що думати і плакав, як глибоко ображена дитина.
Раптом Зорбас підвів голову й вибухнув криком, ніби продовжував уголос жорстокий внутрішній монолог:
— Кажу тобі, хазяїне, все, що робиться на цьому світі, несправедливе, несправедливе, несправедливе! Я під цим не підписуюсь, я, черв’як, я, слимак Зорбас! Чому вмирають молоді, а живуть руїни? Був у мене маленький синочок, Димитракос, і він помер у три роки! Ніколи, ніколи — чуєш? — я не прощу цього богові! Якщо він надумає з’явитися переді мною, то коли він справжній бог, йому стане соромно! Так, так, йому стане соромно перед слимаком Зорбасом!
Старий скривився — боліло вухо. Кров знову потекла з рани, і він кусав губи, щоб не стогнати.
— Чекай, Зорбасе, я зміню тобі пов’язку.
Я обмив його вухо ракі, взяв помаранчову воду, яку мені прислала вдова — пляшечка лежала на моєму ліжку,— й намочив вату.
— Помаранчова вода? — здивувався Зорбас, жадібно вдихнувши пахощі.— Помаранчова вода? Хлюпни мені й на волосся! Отак, дякую! І на руки! Всю її вилий, ну!
Він ожив. Я вражено дивився на нього.
— Мені здається, що я входжу у вдовин сад,— сказав він.
Його обличчя знову спохмурніло.
— Скільки років потрібно,— прошепотів Зорбас,— скільки років потрібно, щоб із пороху земного витворилося таке тіло! Дивишся, було, на неї й думаєш: «Ех, мав би я двадцять років, і щоб рід людський щез із лиця землі, і щоб залишилась тільки вона,— ми б народили з нею дітей, ні, не дітей — справжніх богів! — і заселили б заново світ!» А тепер...
Зорбас устав із ліжка, очі його були повні сліз.