Все вже було готове; напередодні від’їзду, перебираючи свої папери, я знайшов незавершений рукопис. Взявши його в руки й перегортаючи сторінки, я завагався. Вже два роки я не знав спокою, всю душу мою виповнила одна-єдина пристрасть: Будда. Я чув, як він проріс у мені, мов зерня, як сотає з мене соки, живиться ними й зав’язує плід. Він ріс, ворушився й починав стукати в груди, шукаючи виходу. І тепер я не міг викинути його, хоч умри — не міг. Було вже надто пізно для такого духовного аборту.
Якоїсь миті, коли я отак тримав рукопис і вагався, в повітрі вималювалась іронічна і водночас лагідна посмішка мого друга. «Я візьму! — сказав я сердито.— Я не боюсь, я візьму, не смійся!» Дбайливо загорнувши рукопис, ніби немовля в пелюшку, я взяв його з собою.
Капітан Лемоніс загудів хрипким голосом. Я прислухався: він розповідав про нечистих духів, що серед бурі обсіли щогли його корабля, мов полум’я.
— М’які, слизькі, хапаєш їх,— і твої руки починають світитися. Я вимазав ними вуса, то всю ніч світився, як диявол. Ну, так ось, вода залила корабель, вугілля, яким я навантажився, намокло, стало важке. Корабель почав хилитися на бік, але господь прийшов на поміч — послав блискавку, верх борта знесло, море злизало вугілля. Корабель полегшав, вирівнявся, і я врятувався. Тепер усе позаду!
Я дістав з кишені невеличкий томик Данте — мого супутника в подорожах, запалив люльку, відкинувся до стіни й умостився якомога зручніше. Якусь мить я вагався, звідки почати читати безсмертні вірші: чи то від палючої смоли Пекла, чи то від прохолодного полум’я Чистилища, чи ввірватися просто на найвищий поверх людської Надії. Що хочу, те й вибираю. Я тримав цей невеличкий томик і радів своїй свободі. Вірші, які я вибираю рано-вранці, визначають ритм усього мого дня.
Я поринув у гущу видінь, щоб прийняти рішення, але не встиг: невиразна тривога змусила мене підвести голову.
Не знаю як, проте я відчув, ніби мою потилицю свердлить чийсь погляд; я різко обернувся і глянув на скляні двері. Блискавкою майнула думка, аж серце тьохнуло: «Зараз я побачу мого друга». Я був готовий до дива. Але ошукався: припавши до скла, просто на мене дивився якийсь старий, років шістдесяти п’яти, височенний, сухий, з вибалушеними очима. Під пахвою він тримав плаский вузлик.
Те, що справило на мене найбільше враження, були його очі: насмішкуваті, з зачаєним смутком, неспокійні, палкі. Принаймні так мені здалося.
Як тільки наші погляди зустрілися, він немовби переконався, що я і є саме той, хто йому потрібен, а тому рішуче відчинив двері. Швидко пройшовши м’якою ходою поміж столиками, він зупинився переді мною й кинув згори:
— В дорогу? Хай щастить. А куди?
— На Кріт. А чому це тебе цікавить?
— Візьмеш мене з собою?
Я пильно глянув на нього. Запалі щоки, важке підборіддя, випнуті вилиці, сиве кучеряве волосся, блискучі очі.
— А чого б це? Що я з тобою робитиму?
— Чого, чого! — зневажливо сказав він, стенувщи плечима.— Кінець кінцем, хіба не може людина щось зробити без усяких там «чого»? Просто так, заради власного задоволення. Ну, візьми мене, скажімо, за кухаря: я вмію варити юшку!...
Я розреготався. Мені сподобались його грубуваті манери й слова, сподобалася й згадка про юшку. «Непогано було б,— подумав я,— взяти цю стару жердину на далеке пустельне узбережжя. Юшка, Жарти, розмови... Схоже було на те, що цей чоловік побачив світу, бував у бувальцях». Синдбад Мореплавець! Він мені подобався.
— Та що тут думати? — сказав старий, похитавши важкою головою.— Ти що, все кладеш на ваги, еге? Зважуєш усе до крихти, еге? Послухай, вирішуй, і під три чорти ваги!
Він стояв наді мною, кістлявий здоровань, і в мене вже заболіла шия — так я задирав голову, щоб розмовляти з ним. Я закрив томик Данте і сказав йому:
— Сідай. Питимеш чай із шавлії?
Старий сів і дбайливо поклав свій вузлик на сусідній стілець.
— Шавлія? — кинув він презирливо.— Гей, хазяїне, один ром!
Він пив ром ковточками: спершу довго тримав його в роті — смакував, а потім давав йому вільно котитися вниз і зігрівати нутрощі. «Ласолюбний,— подумав я,— і мрійник...»
— Ти що вмієш робити? — запитав я його.
— А будь-що: і ногами, і руками, і головою — будь-що. Та хіба нам тут тільки й діла — сидіти отак і вибирати?
— А де ти працював останнім часом?
— На руднику. Я, знаєш, неабиякий шахтар; знаюся на металах, умію шукати жили, прокладаю штольні, спускаюся в колодязі, нічого не боюся. Я мав добру роботу, працював майстром, не можу нарікати, але ж на тобі — лихий попутав. Минулої суботи ввечорі хильнув чарчину і — раз, два — повело мене, знайшов я власника — він саме того дня прибув з перевіркою — та й добряче нам’яв йому боки.
— Це ж чому? Що він тобі зробив?
— Мені? Анічогісінько, їй-богу! Я його вперше бачив. Він, бідолашний, ще й цигарками нас пригощав.
— Тоді чому ж?
— О-о-о, добре тобі тут сидіти й питати! Може, так мені закортіло, брате! А ти питаєш правопис у заду мельничихи. Людський розум — це зад мельничихи.
Я читав багато визначень людського розуму, але це здалося мені просто разючим і дуже припало до смаку. Я придивився до нового приятеля: обличчя його було пооране зморшками, подзьобане й поточене, ніби його роз’їдали дощі, морози й сонце. Через кілька років ще одне обличчя видалось мені таким самим подовбаним, потрісканим деревом: обличчя Панаїта Істраті[7].
— А що в тебе у вузлику? Їжа? Одяг? Інструменти?
Мій приятель підвів плечі, засміявся і сказав:
— Дуже розважливим ти мені здаєшся, даруй мені.
Він ніжно погладив вузлик і додав:
— Ні, це сандур[8].
— Сандур! Ти граєш на сандурі?
— Коли мене обсядуть злидні, я ходжу по кав’ярнях і граю на сандурі. Ще й співаю старих клефтських[9] пісень, македонських. А потім витягую тацю — ось вам шапка! — та й збираю дрібняки.
— А як тебе звати?
— Алексісом Зорбасом. А ще мене називають Телеграфом — натякають, що я сухий і довгий, як стовп, і голова в мене схожа на диню. Та хай собі називають, як хочуть. Дражнили мене ще й Гарбузом, тому що колись я продавав смажене гарбузове насіння. Прозивали мене й Бідою, бо де тільки я пройду, там усе перевертається догори дном. Мав я ще й не такі прізвиська, та хай уже іншим разом...
— А як ти навчився грати на сандурі?
— Було мені двадцять років. Якось на ярмарці в нашому селі, аж там, під Олімпом, почув я вперше сандур. Мені аж дух забило. Я три дні не їв і не пив. «Що з тобою, хлопче?» — питає мене батько, хай йому буде добре на тому світі.—«Хочу навчитися грати на сандурі!» —«Та як тобі не соромно, хлопче? Чи ти циган, щоб ото бринькати?» —«А я хочу навчитися грати на сандурі!..» Мав я сякі-такі грошенята, назбирав у вузлик собі на весілля, щоб були, як уже до того дійде. А воно ж парубоцтво, знаєш, голова дурна, кров грала, аж свербіло мені одружитися, цапові такому! Так ото взяв я все, що мав і чого не мав, та й купив сандур. Ось оцей, що перед тобою. А тоді подався з ним у Салоніки, знайшов там одного віртуоза, турка, Реджеба-ефенді, вчителя гри на сандурі. Упав йому в ноги. «Чого тобі, грече?» — питає той. «Хочу навчитися грати на сандурі!» — «Гаразд, але чому ти падаєш мені в ноги?» — «Бо не маю грошей платити за навчання».— «Що ж це, так тебе тягне грати?» — «Авжеж».— «Ну, то залишайся, хлопче, грошей я з тебе не братиму!» Пробув я в нього рік і навчився. Хай господь береже його кості, певно, вже помер. Якщо господь пускає до раю навіть собак, то нехай пустить і Реджеба-ефенді. А я відтоді, як навчився грати на сандурі, зробився іншою людиною. Стане мені сумно, чи обсядуть злидні — заграю на сандурі і враз мені легшає. Коли граю, то не чую, що мені кажуть, а якщо й чую, то не можу відповісти. От хочу, а не можу.
— Але ж чому, Зорбасе?
— Е-ех, від пристрасті!
Двері знову відчинилися, шум моря ввірвався в кав’ярню, від холоду мої руки й ноги пройняв дрож. Я втиснувся в свій куток, закутався в пальто й несподівано відчув себе щасливим. У голові майнула думка: «Нащо мені кудись пхатися? Тут так добре. Хай би ця мить розтяглася на роки».