І враз у дворі почулося жахливе кудкудакання й лопотіння крил, ніби хтось гнався за курми.
Перша плакальниця, баба Маламатеня, обернулася до своєї подруги:
— Бачиш, тітко Леньо, бачиш, які вони? Ніяк не діждуться, голодні! Поріжуть курей, щоб сьогодні й кісточки обгризти! Всі нероби сільські позбиралися в дворі, так і дивись — накинуться на добро!
Обернувшись до ліжка вмирущої, вона зі щирою безпосередністю прошепотіла:
— Вмирай уже швидше, вмирай уже, щоб і ми встигли поїсти!
— Як по-правді,— прошамкала беззубим ротом тітка Леньо, підібгавши губи,— як по-правді, то й добре роблять... Хочеш їсти — хапай, хочеш мати — крадь, так мене повчала моя покійна мати. Ото треба хутенько проказати голосіння, щоб устигнути бодай щось укинути в рота, прихопити якийсь клубочок — пом’янути душу. У неї ж таки ні дітей, ні собаки, то хто ж їстиме її курей та кролів? Хто питиме вино? До кого перейдуть її клубки, гребінці, цукерки? Е, що тобі казати, люба моя пані Маламатеньо, хай бог мені простить, але мене так і тягне хапати все, що під руку попаде!
— Чекай, безбожнице така, не поспішай,— мовила пані Маламатеня й ухопила подругу за руку,— те саме, їй-богу, і в мене на думці, але спершу нехай вона спустить дух!
Тим часом бідолашна мадам Ортанс кволою рукою вперто мацала під подушкою. Щось шукала. Ще тоді, коли захворіла й відчула недобре, вона добула із скрині розп’яття з білої, блискучої кості, і сховала його в узголів’ї. Багато років вона зовсім не згадувала про нього, і воно лежало між її подертими сорочками та шовковим ганчір’ям на дні скрині. Ніби Христос був якимсь ліком, що ми його вживаємо лише при тяжкій хворобі, а поки ми живі й здорові, поки їмо, п’ємо й кохаємось, він нам ні до чого.
Нарешті мадам добула з-під подушки костяного Христоса й притиснула його до своїх зів’ялих, обвислих грудей.
— Христосику мій... Христосеньку мій...— любострасно шепотіла вона, цілуючи свого останнього коханця.
У мішанині французьких і грецьких слів перепліталися ніжність і пристрасть. Папуга, прислухавшись до своєї господині, відчув зміну в її голосі, пригадав колишні всеношні, радісно стрепенувся і хрипко прокричав, як півень, що вітає сонце:
— Канаваро! Канаваро!
Цього разу Зорбас навіть не ворухнувся, щоб заткнути йому рота. З глибоким жалем дивився він, як плаче жінка, цілуючи розп’ятого бога, і як розливається по її виснаженому, мокрому від сліз обличчю несподівана втіха.
Відчинилися двері, і ввійшов навшпиньках, тримаючи шапку в руці, дід Анагностис. Він підступив до хворої, схилив голову й уклонився.
— Прости мені, мадамо,— мовив він,— прости мені, і нехай тебе бог простить. Якщо в мене колись вихопилось недобре слово, то ми ж люди, прости мені!
Але мадама тепер лежала спокійно, поринувши в невимовне блаженство, і не чула діда Анагностиса. Кудись відступило все, що гнітило її: самотня старість, убогість, приниження, гіркі вечори, коли вона, сидячи одним-одна на своєму порозі, плела бавовняні сільські панчохи, ніби якась звичайна літня жіночка. Вона, парижанка, спокусниця з грайливими очима, яка поставила на коліна чотири великі держави і якій салютували чотири великі ескадри!
Ясно-синє море, білопінні хвилі, танцюють плавучі залізні фортеці, майорять барвисті прапори на реях. Смажиться, повнячи повітря смачним духом, смажиться барабулька на решітках, подають заморожені плоди в кришталевому посуді, корок із пляшки шампанського б’є в залізну стелю броненосця.
Чорні, каштанові, сиві, русяві бороди, чотири різні запахи — одеколон, фіалка, мускус, амбра, двері залізної каюти зачиняються, опускаються важкі завіси, загоряються електричні лампочки — мадам Ортанс заплющує очі; все її багате трудами любові життя — ох боже мій! — тривало чи й не тривало якусь мить...
Вона пересідає з колін на коліна, обіймає розшиті золотом кітелі, запускає пальці в густі напахчені бороди. Хтозна — як звати цих чоловіків, вона не пам’ятає, не пам’ятає і її папуга, лише одного Канаваро пам’ятає, бо він був наймарнотратніший, і лише його ім’я міг вимовляти папуга, інші ж імена були важкі для вимови, тож і вилетіли з голови.
Мадам Ортанс важко зітхнула й міцно, пристрасно обняла розп’ятого Христа.
— Канаваро мій... Канаварчику мій..,— у маренні шепотіла вона, притискаючи розп’яття до опалих грудей.
— Вже починає заговорюватися,— пробурмотіла тітка Леньо.— Мабуть, побачила свого ангела й злякалася... Скидаймо хустки та ходімо до неї.
— Та ти що, побійся бога! — жахнулася пані Маламатеня.— Живу будемо оплакувати?
— Е-е, пані Маламатеньо,— просичала тітка Леньо,— тобі що — байдуже до оцих скринь, до її одягу, до того добра, що в крамничці, до курей та кролів у дворі? Хто вхопить, того й буде!
Сказавши це, вона підхопилася на ноги, за нею кинулась і її роздратована подруга. Вони поскидали свої чорні хустки, порозпускали рідке сиве волосся і вп’ялися руками в спинку ліжка. Тітка Леньо перша подала сигнал, затягнувши тонким пронизливим голосом:
— І-і-і-і!
Зорбас підскочив до старушенцій, ухопив їх за волосся й сіпнув назад.
— Замовкніть, смердючі ворони! — проревів він.— Вона ж іще жива, чорти б вас забрали!
— У-у, старий дурень! — прогарчала пані Маламатеня, натягуючи на голову хустку.— І де ти в біса взявся! Заброда!
Пронизливі крики дійшли до слуху багатостраждальної морської вовчиці, мадам Ортанс, солодке видиво зникло, флагманський корабель потонув, смаженина, шампанське й напахчені бороди щезли, і вона знову опинилася в лабетах смерті на своїй смердючій постелі — на краю світу. Вона спробувала підвестися, ніби хотіла втекти, врятуватися, та одразу ж безсило впала на спину і знову тихо, жалібно простогнала:
— Не хочу помирати... Не хочу...
Зорбас нахилився над нею, приклав свою мозолясту ручиську до її гарячого лоба, відгорнув з обличчя прилипле волосся, і його пташині очі налилися слізьми.
— Мовчи, мовчи, серденько моє,— прошепотів він,— я Тут, я Зорбас, не бійся!
І до мадам раптом повернулося видіння. Велетенським метеликом кольору морської хвилі, воно вкрило усе ліжко. Вмируща охопила Зорбасове лапище, другою рукою поволі обняла його зігнуту шию, губи її ворухнулися.
— Канаваро мій... Канаварчику мій...
Розп’яття зсунулося з подушки, впало на підлогу й костяний Христос відколовся від хреста. У дворі почувся чоловічий голос:
— Гей, ти, клади курку, кажу тобі, вода вже кипить!
Зорбас тихо зняв руку мадам Ортанс із своєї шиї й підвівся, білий як крейда. Тильним боком долоні витер сльози й глянув на хвору, але нічого не розгледів, ніби осліп. Знову протер очі й аж тоді побачив, що її кволі розпухлі ноги витягуються, а рот кривиться. Ноги сіпнулися раз, і вдруге, простирадло сповзло на підлогу, відкривши напівголе, зарошене потом, розпухле і зжовкле тіло. З горла хворої вихопився страшний крик, ніби її різали, по тому вона враз обм’якла й затихла з широко розплющеними, повними жаху скляними очима.
Папуга скочив на підлогу клітки, вчепився в решітку, глянув униз і побачив, як над його господинею Зорбас простягає свою величезну руку й легенько-легенько, з невимовною ніжністю закриває їй очі...
— Ну, все, тепер до діла! Відкинула копита! — радісно вискнули плакальниці й кинулись до ліжка.
Вони дружно заголосили, раз у раз нахиляючись над мертвою і б’ючи себе в груди стиснутими кулаками. Поволі це монотонне журне похитування розжалоблювало їх. У серцях здіймалась прадавня туга, розривала грубу шкаралущу, і з-під неї виривався плач:
Зорбас вийшов у двір — його душили сльози, а плакати перед жінками йому було соромно. Пригадую, одного дня він сказав мені: «Я не соромлюся плакати, ні, але тільки перед чоловіками. Ми ж чоловіки, ми ж одна братія, який тут сором? А ось перед жінками нам завжди слід виглядати мужніми, бо якщо й ми почнемо рюмсати, то що ж тоді буде з ними, сердешними? Світ западеться!»
Мадам обмили вином, стара плакальниця відкрила скриню, дістала чисту одіж і перевдягла небіжчицю, а потім ще й вихлюпала на неї пляшечку одеколону, що знайшовся там-таки, у скрині. Із сусідніх садів позліталися великі зелені мухи й відклали яйця в ніздрі, в кутики очей і губ мадам.