Уже западали вечірні сутінки. Ближче до заходу небо залила м’яка фіалкова барва, по ній у вечірньому світлі тихо пливли червоні пухкі хмаринки з золотими торочками, безнастанно прибираючи вигляду то корабля, то лебедя, то якогось фантастичного чудовиська з вати й шовку. А крізь очеретяний тин проблискувало розбурхане море.
З поблизької смокви злетіли два вгодовані круки, сіли в дворі й замарширували по його кам’яних плитах. Зорбас розлютився, схопив грудку й пожбурив у них.
У дальньому кутку двору сільські гультяї влаштували багатий бенкет. Вони вже все обнишпорили, винесли з кухні великий стіл, знайшли хліб, тарілки, столові прибори, витягли з комори сулію вина, зварили три курки і тепер, веселі й голодні, їли й пили, цокаючись склянками.
— Упокій, господи, її душу! Прости її, грішницю!
— А всі її коханці, чуєте, хлопці, хай стануть янголами й понесуть її душу в рай!
— О, погляньте лишень на старого Зорбаса,— сказав Манолакас,— погляньте — круків ганяє! Овдовів сердега, давайте покличемо його, хай вип’є за упокій душі! Гей, капітане Зорбасе, гей, земляче!
Зорбас обернувся: накритий стіл, парують кури, склянки наповнені вином, дужі, засмаглі парубки, голови пов’язані хустками — сама безтурботна молодість.
«Зорбасе, Зорбасе,— прошепотів він сам собі.— Тримайся, покажи, на що ти здатний!»
Підійшовши до столу, він випив склянку вина, випив і другу, й третю — все одним духом, потім з’їв куряче стегно. До нього зверталися, та він не відповідав, мовчки відгризаючи великі шматки й запиваючи великими ковтками, швидко й жадібно. Дивився Зорбас у бік тієї кімнати, де непорушно лежала його стара подруга, і слухав голосіння, що проривалося крізь відчинене віконце. Час від часу жалобний спів уривався, і тоді лунали крики, ніби там зчинялася сварка, хряскали дверцята шаф, чувся важкий тупіт, щось вовтузилось, наче там боролися, і знову починалося голосіння, одноманітне, розпачливе, тонке, як дзижчання бджоли.
Плакальниці металися по кімнаті небіжчиці, голосили й нишпорили всюди, як знавіснілі. В одній шафці вони знайшли п’ять чи шість ложечок, трохи цукру, банку кави й коробок лукума.
Тітка Леньо миттю схопила банку й кілька шматочків лукума, баба Маламатеня гребонула цукор і ложечки, потім і собі взяла два шматочки лукума, запхала їх у рота, і тепер голосіння, продираючись крізь липкий лукум, стало глухуватим:
У кімнату прошмигнули дві старушенції й кинулись до скрині. Руки їхні миттю перевернули в ній усе. Ухопивши кілька хустин, зо три панчохи, одну підв’язку, старушенції сховали їх у пазухи, обернулися до небіжчиці й перехрестилися.
Пані Маламатеня побачила, як старушенції грабують скриню, і розлютилася.
— Ти співай, співай, а я відійду на хвилинку, чуєш?! — крикнула вона до тітки Леньо і собі з головою пірнула в скриню.
Клапті подертого атласу, вилиняла синя сорочка, старезні червоні пантофлі, нова червона парасолька, зламане віяло, а на дні — трикутний адміральський капелюх,— його подарували мадам у далекі часи. На самоті вона, серйозна й меланхолійна, крутилася в ньому перед дзеркалом і віддавала честь.
Хтось підійшов до дверей. Старушенції відскочили від скрині, а тітка Леньо знову вчепилася в ліжко й почала бити себе в груди, пронизливо виводячи:
Увійшов Зорбас і поглянув на мертву жінку, яка лежала із схрещеними на грудях руками, ще й досі з оксамитовою стрічкою на шиї, тиха, спокійна, геть зжовкла, вкрита мухами.
«Грудка землі,— подумав він,— грудка землі, яка відчувала голод, сміялася і стискала в обіймах. Кавалок глини, що плакав. А тепер? Який диявол приводить нас у світ, який диявол забирає?»
Зорбас плюнув на підлогу й сів; наївшись і напившись, він відчув себе бадьорішим.
Молодь у дворі тим часом лаштувалася до танцю. Прибув знаменитий лірник Фанурйос, відсунули подалі стіл, каністри з-під гасу, корито, кошик для брудної білизни, і, звільнивши місце, почали танцювати.
Прийшла старшина: дядько Анагностис зі своєю довгою гачкуватою палицею, у білій широкій сорочці, Кондоманольос, товстий і засмальцьований, а також учитель з великим мідним каламаром на поясі й зеленою ручкою за вухом. Бракувало тільки старого Маврандоніса — він утік у гори, боячись суду.
— Раді вас бачити, хлопці! — сказав дядько Анагностис, здійнявши руку.— Гарної вам розваги! Їжте й пийте, хай вас бог благословить, але не кричіть, бо то сором. Небіжчиця чує, хлопці, чує!
Кондоманольос пояснив:
— Ми, значить, прийшли описати майно небіжчиці й розділити його поміж сільською біднотою. А ви що з’їли — те з’їли, що випили — те випили, годі! Не здумайте мені нишпорити й грабувати, нещасні, бо тоді начувайтеся!
І він грізно потряс костуром.
За старшиною присунув гурт простоволосих, обірваних, босих жінок. Кожна тримала згорнутий лантух під пахвою або великий кошик на спині. Підступали вони боязко, крок по кроку, мовчазно.
Дядько Анагностис обернувся, побачив їх і спалахнув:
— Ах ви цигани такі! Ану, назад! Це що? Грабувати зібралися? Ось ми тут усе опишемо, а потім розділимо як слід, по справедливості, між бідними. Назад, кажу вам, якщо не хочете скуштувати дрюка!
Учитель добув з-за пояса довгастий мідний каламар, розгорнув великий аркуш паперу й попрямував до крамнички, щоб саме з неї почати опис.
Але в цю мить розлігся жахливий гуркіт — заторохтіли каністри, покотилися котушки, задзеленчали, б’ючись на череп’я, чашки. У кухні теж загримотіли каструлі, тарілки, ложки й виделки.
Старий Кондоманольос кинувся до будинку, потрясаючи костуром. Тільки де вже було йому змагатися! Баби, чоловіки, дітлахи вискакували з дверей, вистрибували з вікон і перевалювалися через паркан, тягнучи хто що встиг ухопити: сковорідки, каструлі, матраци, кролів... Інші знімали з завісів двері й вікна і пхали їх на плечах. Мімітос і собі прихопив пару пантофлів небіжчиці, зв’язав їх шнурком і почепив собі на шию — здавалося, ніби мадам Ортанс осідлала була його, а потім стала невидимкою, лише пантофлі її й видніли...
Учитель насупив брови, засунув каламар знову за пояс, згорнув так і не списаний папір і, не мовивши й слова, з виразом глибоко ображеної гідності спустився з порогу й подався геть.
А бідолашний дядько Анагностис кричав і вмовляв, вимахуючи палицею:
— Та як же вам не соромно, хлопці, як вам не соромно, адже небіжчиця чує!
— Може, піти покликати попа? — запитав у нього Мімітос.
— Та якого там попа, телепню? — сердито крикнув Кондоманольос.— Вона ж католичка! Ти що, не бачив, як вона хрестилася? Чотирма пальцями, нечестива! Гайда, закопаємо її, хай не смердить і не загиджує село!
— У ній уже черва завелася, от їй-богу! — сказав Мімітос і перехрестився.
Дядько Анагностис кивнув довгою благородною головою.
— А тебе це дивує, дурнику? Людина, аби ти знав, щойно народиться — вже повна хробаків, просто ми їх не бачимо. А вони, як тільки почують, що ми починаємо гнити, одразу вилазять із своїх нір — білі-білі, як оті, що в сирі!
З’явилися перші зірки й зависли в повітрі, наче тремтливі дзвіночки — вся ніч наповнилася ніжним дзвоном.
Зорбас зняв клітку з папугою, що висіла над ліжком небіжчиці. Осиротілий птах злякано забився в куток: він довго придивлявся до того, що сталося, але нічого не зміг уторопати, тому сховав голову під крило, скулився і притих.
Коли Зорбас знімав клітку, папуга стрепенувся, хотів був щось сказати, але Зорбас виставив долоню й зупинив його, лагідно сказавши:
— Мовчи, мовчи... Ходімо зі мною.
Потім він схилився над мертвою й довго вдивлявся в неї. Горло йому стиснуло, він хотів був нахилитися нижче й поцілувати її, але стримався.
— Ну, з богом...