— Я не хочу,— відповів чернець.
— Не хоче Захаріас, а Йосиф? Що, Йосиф теж не хоче?
— Йосиф,— тихо мовив чернець, ніби сповіщав велику таємницю,— проклятий Йосиф згорів, слава богу!
— Згорів! — зареготав Зорбас.— Як? Коли? Ти сам бачив?
— Згорів, брате Канаваро, в ту саму мить, коли я запалив свічку від лампади Христа. Я на власні очі бачив, як він вилетів з мого рота, мов чорна стрічка з вогненними літерами. Тоді я підніс до нього вогник свічки, він скрутився, як гадюка, і згорів на попіл. І мені враз полегшало, слава богу. Мені здається, що я вже вступив у рай.
Він підвівся, відійшов від вогнища, біля якого щойно сидів, понуривши голову, і сказав:
— Піду ляжу край берега, так мені наказано.
Старий рушив берегом і зник у темряві. Я сказав Зорбасові:
— Він на твоїй совісті. Якщо його знайдуть ченці — приб’ють.
— Не знайдуть, будь спокійний, хазяїне. Я в таких справах трохи розуміюся. Завтра я його побрию, перевдягну, як людину, й посаджу на пароплав. Не потерпай, хазяїне, це все — раз плюнути... Добра юшка? Їж усмак людський хліб і не псуй собі крові.
Зорбас їв з апетитом, потім випив вина й витер вуса. Тепер він був у доброму гуморі, його потягло на розмову.
— Ти чув? Здох диявол, що сидів у ньому. Старий тепер порожній, геть порожній, бідолаха! Тепер і він став таким, як усі.
Зорбас на хвилину замислився, й раптом запитав:
— А чи не здається тобі, хазяїне, що той диявол був...
— Мабуть, що так,— відповів я.— Старим заволоділа думка спалити монастир, от він спалив і заспокоївся. Та думка йшла від бажання їсти м’ясо й пити вино, вона дозріла й стала другою натурою ченця. А інша натура, справжній Захаріас, не мала потреби ні в м’ясі, ні в вині. Цей Захаріас дозрівав у постах.
Зорбас довго обмізковував мої слова.
— Ну, що ж, здається, ти маєш рацію, хазяїне,— зітхнув він.— Мабуть, і в мені сидить щонайменше з п’ять дияволів!
— Не бійся, Зорбасе, всі ми їх маємо. І що більше їх маємо, то краще. Аби тільки всі йшли до однієї мети, хоч і різними шляхами.
Ці слова розхвилювали Зорбаса. Він сперся підборіддям на коліна й замислився.
— А до якої мети? — нарешті запитав він, підвівши очі.
— Хіба я знаю? Це надто складне питання, щоб я міг тобі відповісти.
— А ти скажи просто, щоб я зрозумів. Досі я дозволяв своїм дияволам робити все, що вони хочуть, вибирати той шлях, який їм до вподоби, тому одні називали мене нечесним, інші — чесним, одні — чокнутим, інші — премудрим Соломоном. А я — все це разом, навіть більше, справжній вінегрет. То просвіти ж мене, коли твоя ласка,— яка мета?
— Бачиш, Зорбасе, може, я й помиляюся, але мені здається, що люди є трьох сортів. Найперш це ті, котрі ставлять собі за мету прожити, як вони кажуть, своє життя: їсти, пити, кохатися, розбагатіти, прославитись... Потім ідуть ті, які ставлять собі за мету не власне життя, а життя всіх людей; вони усвідомлюють, що всі люди є одне ціле, і намагаються просвіщати, вчити любові, чинити якомога більше добра всім людям. І нарешті йдуть ті, які ставлять собі за мету жити життям всесвіту; ці вважають, що всі ми — і люди, і тварини, і рослини, і зірки — є одна й та сама сутність, що веде одну й ту саму страшну боротьбу. Яку боротьбу? Щоб матерія стала духом.
Зорбас пошкріб потилицю:
— Твердолобий я. Поки розкумекаю... Ех, якби ти, хазяїне, оте все, що сказав, міг мені пояснити в танку!
Я розчаровано скривився. Пояснити всі ці карколомні думки в танку!
— Або якби ти, хазяїне, міг усе це розповісти мені, наче казку. Як Хусейн-ага. Це був старий турок, наш сусіда, дуже старий і дуже бідний, не мав ні жінки, ні дітей, жив сам-один. Одяг на ньому був протертий, аж світився, але чистий; старий сам собі і прав, і варив, і прибирав, а вечорами приходив до нас, сідав у дворі з моєю бабою та іншими старими сусідками й плів шкарпетки.
Так ось той Хусейн-ага був святий чоловік; одного разу він посадив мене собі на коліна, поклав мені на голову свою руку, ніби благословляв мене, і сказав:
«Алексісе, звірю я тобі одне мудре слово. Ти ще малий і зараз не зрозумієш його, а як виростеш, тоді зрозумієш. Отож слухай, мій хлопчику: бога не можуть умістити ні сім сфер небесних, ні сім сфер земних, але його вміщає людське серце. Тому затям, Алексісе, хай тебе бог береже, затям: ніколи не завдавай рани людському серцю!»
Я мовчки слухав Зорбаса. Якби ж то і я міг не відкривати рота доти, доки невиразна ідея досягне своєї найвищої вершини — стане казкою! Але це під силу хіба що великому поетові або цілому народові по довгих віках німих зусиль.
Зорбас підвівся.
— Піду подивлюся,— сказав,— що там робить наш палій. Накину на нього якусь ряднину, щоб не застудився. Та й бритву візьму, пригодиться.
Він засміявся й додав:
— Коли люди будуть як люди, цей самий Захаріас займе місце поряд з Канарісом![51]
Взявши ковдру й бритву, Зорбас пішов берегом. Зійшов щербатий місяць, бліде, хворобливе світло огорнуло землю смутком.
Я залишився сам біля згаслого вогнища, виважуючи Зорбасові слова, сповнені глибокого змісту. В них чулися теплий дух землі і страждання людини. Ішли ті слова із самого серця й несли в собі його тепло. А мої слова були книжні, вони йшли з розуму, зрошені хіба що краплиною крові, і якщо й мали якусь цінність, то вся вона стосувалася лише тієї краплини крові.
Я лежав долілиць і перегортав теплий попіл, коли раптом з’явився Зорбас, якийсь розгублений, зсутулений.
— Хазяїне,— сказав він,— ти тільки не лякайся...
Я схопився на ноги.
— Чернець помер.
— Помер?!
— Я знайшов його на одній скелі, він лежав, освітлений місяцем. Я став перед ним на коліна й почав брити йому бороду й ту половину вуса, що залишилася. Брию, брию, а він ані руш, то я так захопився, що оббрив йому й чуба наголо. Набрив, мабуть, з півока волосся, скрутив його в клубок. Аж тут мене сміх розібрав. «Гей, синьйоре Захаріасе,— кричу йому й штовхаю,— вставай, поглянь на диво богородиці!» Та старий хоч би тобі поворухнувся. Я знову штовхнув його — і знову нічого! «Чи не врізав дуба бідолаха?» — думаю. Розстебнув на ньому рясу, розкрив груди, приклав руку до серця. Тук-тук? Тук-тук? Анічогісінько! Тиша. Двигун уже не працював.
Розповідаючи, Зорбас оговтався. На часину смерть приголомшила його, та він швидко взяв її за горло.
— Що ж нам тепер з ним робити, хазяїне? По-моєму, треба його спалити. Хлюпнеш гасу — від гасу й загинеш, чи не так сказано в Євангелії? Сам подумай: ряса в нього засмальцьована, а тепер ще й гасом просякла, то він спалахне, мов чучело Юди на великий четвер.
— Роби, як знаєш,— сказав я сердито.
Зорбас задумався.
— Ой, біда,— озвався він згодом.— Велика біда... Якщо його підпалити, ряса спалахне, мов смолоскип, а він же, бідолаха, худий, самі кістки та шкіра, не встигне перегоріти на попіл, не нажив він, сіромаха, жиру, щоб добре розгорітися...
Зорбас похилив голову й додав:
— Якщо бог існує, то невже він не міг усе це передбачити і зробити його товстим, наростити йому сала, аби ми не мали клопоту? Що ти на це скажеш?
— Не вплутуй мене в це діло, кажу тобі. Роби, що хочеш, тільки не тягни.
— Найкраще було б, якби з усього цього вийшло якесь диво. Щоб ченці повірили, ніби сам бог зробився перукарем і побрив його, а потім убив, бо він напакостив у монастирі...
Зорбас знову пошкріб потилицю.
— Але ж яке диво? Яке диво? Ану ж, покажи, на що ти здатен, Зорбасе!
Щербатий місяць заходив, він уже торкнувся морського обрію, золотаво-червоний, мов розжарена мідь.
Мене змагала втома, і я ліг. А коли вдосвіта прокинувся, то побачив, що Зорбас сидить біля мене й готує каву. Обличчя його було біле як крейда, очі запалились і почервоніли від безсоння. Але м’ясисті цапині губи хитро посміхалися.
— Я не спав цілу ніч, хазяїне, мав роботу.
— Яку роботу, безбожнику?
— Я сотворив диво.
Він засміявся й приклав пальця до губів.
— Але не скажу! Ось коли завтра відкриватимемо канатну дорогу, прийдуть оті кнури святити її, тоді й почуєш про нове диво всемилостливої Богородиці Месниці!
Він налив кави в чашки й провадив далі.
— А знаєш, з мене був би добрий ігумен. Якби я заснував монастир, то б’юсь об заклад, що всі інші мусили б закритися. Я переманив би всю їхню клієнтуру. Тобі треба сліз? Одна мокра губка — і всі мої ікони плакатимуть. Тобі треба грому? То я приладнаю під «Тайною вечерею» таку собі машинку, яка гримітиме. Тобі треба привидів? Будь ласка, мої вірні ченці всю ніч походжатимуть, закутані в простирадла, по даху монастиря. А ще кожного року на свято її милості я готував би кульгавих, сліпих, паралітиків, які б ураз прозрівали та скакали до танцю...
— Не смійся, хазяїне! Мав я дядька, то він одного разу натрапив на мула, що вже мало не здихав,— його вигнали на пустир і покинули, щоб там простяг ноги. Дядько забрав його до себе і став щоранку ганяти на пашу, а ввечері повертав до себе додому. «Слухай, дядьку Хараламбісе,— питали селяни,— нащо тобі цей здохляк?» — «А він мені править за фабрику гною!» — відповідав дядько. Отак і мені монастир правив би за фабрику див.
51
Канаріс Константинос — грецький адмірал, герой визвольної війни проти турецького панування 1821—1828 рр. Уславився своєю хоробрістю.