— Гей, куме! Куди поспішаєш? За ким женешся?
На одній із скель виріс пастух. Він свистів, заклавши в рота пальці,— гукав мене.
— Діло маю! — відповів я, уперто видряпуючись угору.
— А почекай-но, попий молока, освіжися! — знову загукав пастух і попрямував до мене, стрибаючи з каменя на камінь.
— Я діло маю! — так само коротко відповів я, ніби боявся, що балачка розвіє мою радість.
— Що, ти не хочеш напитися в мене молока? — остовпів пастух.— Ну, то йди собі з богом.
Він заклав пальці в рота, свиснув на стадо і разом з козами зник між скелями.
Невдовзі я вибрався на вершину гори і заспокоївся, ніби ця вершина й була метою моїх зусиль.
Простягнувшись у тіні під скелею, я задивився на поле й море. Дихалось мені на повні груди, повітря пахло шавлією й чебрецем. Я встав, нарвав цілий оберемок шавлії і знову ліг, підмостивши її під голову; очі заплющувались від утоми.
Якоїсь миті думка моя полинула до високих засніжених плато, я спробував змалювати в уяві гурти людей і худоби, що поспішали на північ, а попереду них — мого друга, проводиря. Але картина швидко розпливлася — мене змагала непереборна соннота.
Я намагався боротися зі сном, і щоб не заснути, розплющив очі. Навпроти мене на скелі, на самісінькому вершечку гори усівся ворон. Його чорно-сині крила виблискували під сонцем, і було добре видно червоний дзьоб. Це здалося мені поганим знаком, я жахнувся і, взявши камінь, пожбурив у птаха. Ворон ліниво, спокійно змахнув крилами.
Я знову заплющив очі, не маючи сили опиратися дрімоті, і враз, блискавично, заснув.
Проспав я, мабуть, лише декілька секунд, аж раптом скрикнув і підхопився на ноги: ворон усе ще махав крилами майже наді мною, поволі віддаляючись. Я присів на камінь, тремтячи всім тілом: дивний сон, як меч, як осяяння згори, розітнув мій мозок.
Мені приснилося, що я, один-однісінький, підіймаюся вгору афінською вулицею Гермеса. Ясний день, а на вулиці нікого, крамниці зачинені, мертва пустеля. І раптом, переходячи вулицю Капнікареа, я побачив мого друга. Блідий, задиханий, він біг услід за височенним чоловіком, який простував велетенськими кроками. Мій друг, одягнений у свою офіційну дипломатичну форму, помітив мене і здалеку гукнув уривчастим голосом:
«Агов, учителю! Як справи? Скільки літ, скільки зимі Приходь сьогодні ввечорі, поговоримо!»
«Куди?» — крикнув я щосили, ніби він був хтозна як далеко.
«На площу Омонію, ввечорі, о шостій. До кав’ярні «Райське джерело».
«Добре,— відповів я,— прийду».
«Ти тільки кажеш,— почувся в його голосі докір,— ти тільки кажеш, а не прийдеш».
«Я обов’язково прийду! — вигукнув я.— Дай мені свою руку!»
«Я дуже поспішаю».
«Чому поспішаєш? Дай мені руку!»
Він простяг руку, і раптом вона відірвалася від плеча, полетіла в повітрі й ухопилася за мою.
Я здригнувся від холодного потиску, скрикнув і враз прокинувся.
Вгорі, майже над моєю головою все ще махав крилами ворон, поволі віддаляючись. Губи мої гірко скривилися.
Обернувшись обличчям до сходу, я втупився поглядом у простір, ніби хотів зазирнути за край світу й подивитися, що там діється: я був певен, що мій друг потрапив у небезпеку. І я тричі гукнув його:
— Ставрідакісе! Ставрідакісе! Ставрідакісе!
Я немовби хотів додати йому духу. Але голос мій танув у повітрі за кілька сажнів від мене.
Я подався вниз — майже покотився з гори, прагнучи тілесною втомою заглушити душевну муку. Марно мій розум намагався загравати з таємничими передчуттями, яким інколи вдається пробитися в людську душу — мене проймав жах від якоїсь первісної, цілком тваринної, сильнішої від усякої логіки впевненості. Тої впевненості, яку мають, очевидно, деякі тварини — вівці чи миші — перед землетрусом. У мені прокинулася пралюдська душа, така, якою вона була тоді, коли ще не повністю відділилась від глини й відчувала істину безпосередньо, не спотворену крутійством розуму.
— Він у небезпеці... він у небезпеці...— шепотів я,— він помре... Можливо, він ще й не знає про це, але я знаю напевно.
Збігаючи з гори, я посковзнувся на жорстві, упав і покотився разом з лавиною камінців. Руки й ноги мої, подряпані гостряками, закривавились, сорочка подерлася.
— Він помре... він помре...— шепотів я, і горло моє стискалося все дужче й дужче.
Бідолашна людина звела довкола душі неприступний мур, витоптала в ній маленький тік, де силкується дати лад і безпеку своєму щоденному тілесному й духовному прокисанню. Все на цьому току має котитися визначеним шляхом, священною рутиною, підкорятися простим і зрозумілим законам, щоб ми могли хоча б із сякою-такою певністю передбачати, що має статися і як нам найкраще поводитися. На цьому току, захищеному від буйних наскоків таємничих сил, панують маленькі сороконожки певнот. Існує лише один ненависний ворог, проти якого все і всі гуртуються впродовж тисяч літ, аби прогнати його: Велика Впевненість. І ось ця Велика Впевненість подолала сьогодні мур і звалилась на мене.
Діставшись нашого узбережжя, я трохи передихнув, ніби опинився за другою укріпленою лінією свого току й узявся перегруповувати сили.
«Всі ці видива,— думав я,— породжені нашим власним неспокоєм, а у сні вони вдягаються в осяйне одіяння символу. Ми самі їх створюємо, вони не являються нам з якоїсь далечіні. Це не передчуття, навіяні нам всемогутніми темними силами. Це наші власні прояви, і поза нами вони не мають ніякого значення. Наша душа — не приймач, а передавач, і нема чого боятися».
Я заспокоївся. Розум знову дав лад розбурханій темною звісткою душі, підрізав крила, перекроїв, перешив і перетворив дивного кажана, зробив з нього звичайну мишу і втихомирився.
І коли я підійшов до халабуди, то вже сміявся зі своєї наївності й соромився того, як легко піддався омані мій розум; я знову ступив на священний шлях рутини, мені захотілося їсти й пити, мене змагала втома, подряпане камінням тіло свербіло, але понад усе я відчував душевне полегшення: страшний ворог, який подолав мур, зупинився перед другою укріпленою лінією моєї душі.
Все скінчилося. Зорбас позбирав інструменти, вагонетки, всіляке залізяччя, дерево, змотав канат — цілу купу навалив на березі й чекав судна.
— Дарую все це тобі, Зорбасе,— сказав я,— воно твоє. Хай тобі буде з нього користь.
Він стиснув рукою горло, ніби хотів стримати плач.
— Розлучаємося? — прошепотів.— Ти куди тепер, хазяїне?
— Подамся на чужину. Ще багато паперу має згризти пацюк, який сидить у мені.
— Ти що, досі не набрався розуму, хазяїне?
— Набрався, Зорбасе, завдяки тобі, хай тебе бог береже. Але я піду твоїм шляхом — зроблю з книжками те, що ти зробив з черешнями: так наїмся паперу, аж мене занудить, я все виблюю і звільнюся.
— А що ж буде зі мною без тебе, хазяїне?
— Не журися, Зорбасе! Ми ще зустрінемося і — як знати, сила людини незмірна! — здійснимо наш великий план: збудуємо монастир, який нам до смаку — без бога й диявола, і будуть у ньому вільні люди, а ти, Зорбасе, сидітимеш при брамі з ключем у руці, як святий Петро, відчинятимеш та зачинятимеш її...
Зорбас, сидячи просто на землі, сперся спиною на халабуду й мовчки наливав склянку й пив, наливав і пив.
Споночіло. Ми вже повечеряли й тепер вели останню нашу розмову, попиваючи вино: завтра ми розлучаємося — я хотів би попливти в Кастро.
— Так... так..,— притакував Зорбас, крутячи вус і присьорбуючи із склянки.
На літньому небі висіялися зорі, ніч над нами іскрилася, серця в наших грудях ладні були завити від болю, але стримувалися.
«Прощайся, прощайся назавжди,— думав я,— надивляйся на нього, більш ніколи твої очі не побачать Зорбаса!»
Я вже хотів був упасти на ці старечі груди й розплакатися, але посоромився, хотів розсміятися, щоб приховати своє зворушення, але не зміг — до горла мені підкотився тугий клубок.
Я дивився, як Зорбас витягує вгору свою тонку кістляву шию й мовчки п’є, дивився й думав, яка справді дивовижна таємниця це життя, як легко сходяться й розходяться люди, ніби гнане вітром осіннє листя, і як марно ти намагаєшся схопити, поглядом обличчя, тіло, жести дорогої тобі людини, бо вже за кілька років не зможеш пригадати кольору її очей — чи то вони сині, чи то вони чорні...