Я глянув на дивного прибульця переді мною: його очі втупились у мене, маленькі, круглі, геть чорні, з червоними жилками на білках; я відчував, як вони пронизують мене, як жадібно вивчають.
— Ну,— озвався я,— а що ж далі?
Зорбас знову стенув кістлявими плечима і сказав:
— Та годі тобі! Пригостиш мене сигаретою?
Я дав йому сигарету. Він добув із жилета кремінь і кресало, закурив і задоволено примружився.
— То ти одружився чи ні?
— А я хіба що, не людина? Тільки ж людина — вона, вважай, сліпа; отож я й кинувся сторч головою в ту яму, в яку стрибали до мене й інші. Одружився. І покотився вниз. Став господарем, збудував дім, пішли діти. Самі клопоти. Але хай живе сандур!
— А дома грав, щоб на душі полегшало?
— Е-е, одразу видно, що ти не граєш на жодному інструменті. Бач, куди загнув! Удома суєта: жінка, діти, «що ми їстимемо», «у чому ми ходитимемо» та «що з нами буде»! Пекло! А до сандура треба братися з легким серцем. Коли ж діти нявчать голодні, тоді забувай про гру. Сандур вимагає, щоб ти жив тільки ним, розумієш?
Я зрозумів, що цей Зорбас — саме та людина, яку я так давно шукаю і якої досі не знаходив: живе серце, теплий голос, проста велика душа, що зв’язана пуповиною зі своєю матір’ю Землею.
Що таке мистецтво, любов до прекрасного, душевна чистота — цей робітник пояснював мені найпростішими людськими словами.
Я подивився на його руки, що вміли тримати і кайло, і сандур — усі в мозолях, порепані, заскорузлі, нервові. Вони ніжно і дбайливо, ніби роздягали жінку, розгорнули торбинку й витягли старий, відполірований руками сандур з безліччю струн, оздоблений бронзою та перламутром, з червоною шовковою китичкою на кінці. Грубі пальці погладили його повільно, чуттєво, ніби пестили жінку. Потім закутали інструмент, як ми закутуємо тіло коханої, щоб вона не змерзла.
— Оце він! — пристрасно прошепотів Зорбас і знову обережно поклав згорток на стілець.
Моряки вже чаркувалися, раз по раз вибухав сміх. Якийсь моряк дружньо поплескав капітана Лемоніса по спині.
— Ох, ти ж, мабуть, і перелякався, капітане Лемонісе, зізнайся! Тільки богу відомо, скільки свічок ти обіцяв святому Миколаю!
Капітан насупив важкі вії.
— Та що ви, хлопці, клянусь морем, як побачив перед собою смерть, то ні про богородицю, ні про святого Миколая навіть не згадав! Обернувся до Саламіну, подумав про дружину й закричав: «Ох моя Катеріно, коли б мені зараз та в твоє ліжко!»
Моряки знову вибухнули сміхом, сміявся й капітан Лемоніс.
— І що то воно за звір такий — людина! — сказав він.— Архангел стоїть над нею з мечем, а її думки все там. У, бодай вона пропала, безсоромна!
Він плеснув у долоні й гукнув:
— Хазяїне, я частую хлопців!
Зорбас нашорошив вуха й уважно слухав. Потім обернувся, подивився на моряків, тоді на мене.
— Де це — «там»? — запитав він.— Що це він каже?
Та нарешті до нього дійшло, й він вигукнув, аж підскочивши від захвату:
— Ох і здорово! Моряки — вони знають діло. Недарма день і ніч змагаються зі смертю.
Потім махнув рукою й додав:
— Ну, та це іншого попа молитва. Повернімося до нашої справи: я лишаюся чи їду? Вирішуй!
— Зорбасе,— мовив я, ледве стримавшись, щоб не схопити його за руку.— Зорбасе, я згоден: беру тебе з собою. Я маю на Кріті буровугільну шахту, будеш у мене наглядачем над робітниками. А вечорами лежатимемо на піску — ні жінки, ні дітей, ні собаки я не маю,— будемо разом їсти й пити. А потім ти гратимеш на сандурі.
— Тільки коли матиму настрій, чуєш? Коли матиму настрій! Працюватиму скільки хочеш — тут я твій раб! А сандур — то зовсім інша річ. То дикий звір, йому потрібна свобода. Як матиму настрій, то гратиму, ще й співатиму. І танцюватиму зейбекіко, хасапіко, пендозалі[10] але треба — затям це раз і назавжди! — щоб я мав настрій. Тут між нами повинна бути повна ясність; будеш мене примушувати — втратиш мене. У цих справах я, аби ти знав, людина.
— Людина? Що ти цим хочеш сказати?
— А от що: вільний.
— Хазяїне,— гукнув я,— ще один ром!
— Два рома! — озвався й Зорбас.— Вип’єш і ти, почаркуємося. Чай рому не сват, питимеш і ти ром. Щоб вигоріло сватання.
Ми почаркувалися; вже майже зовсім розвиднілося. Гудів пароплав. Увійшов човняр, який переправив на нього мої валізи, і махнув мені рукою — пора! Я підвівся, торкнув плече Зорбаса і сказав:
— Ходімо, хай нам бог помагає!
— І диявол! — тихо додав Зорбас.
Він нагнувся, взяв сандур під пахву, відчинив двері й вийшов перший.
Море, лагідний осінній день, облиті сяйвом острови, ледь прикрита легким серпанком дрібного дощику безсмертна нагота Еллади. «Щасливий той,— думав я,— хто спромігся хоч раз у житті пропливти Егейським морем».
Багато що дає втіху на цьому світі — жінки, плоди, ідеї, але я певен, ніщо не дає людському серцю такого раювання, як линути погожої днини цим морем, вишіптуючи назви островів.
Більше ніде так спокійно й легко не переходиш із дійсності в мрію: тануть межі світу, а щогли кораблів, хоч би й геть старезних, викидають пагони виноградної лози й укриваються гронами; таки справді, тут, у Греції, на поклик спраглої душі розквітає диво.
Опівдні дощик перестав накрапати, крізь хмари проглянуло свіже, лагідне, щойно викупане сонце й почало пестити промінням свої укохані води й землі.
Я стояв на носі пароплава й милувався дивом, що розгорнулося переді мною аж до крайнеба, але ж не міг забути, що там, унизу, у трюмі хитрющі пройди — греки: жадібні очі, мізки торгашів, там міщанські сварки, розстроєне піаніно, пихаті жовчні пліткарки — одне слово, важке, одноманітне провінційне безглуздя.
Хотілося вхопити пароплав обома руками, занурити його в море, добре струсонути, аби висипалась уся ота смердюча живність — люди, миші, блощиці,— і знову пустити по хвилях, спорожнілий і чистий.
Але потім знову мною опановувало якесь співчуття, співчуття буддійське, холодне, ніби висновок складних метафізичних роздумів, співчуття не лише до людей, а й до всього світу, який бореться, волає, плаче, сподівається й не бачить, що все довкола — то тільки фантасмагорія великого Нічого; співчуття і до греків, і до пароплава, і до моря, і до себе, і до буровугільної шахти, і до рукопису «Будди» — до всіх оцих марних сполучень світла й тіні, що рано чи пізно розпадаються й лишають по собі тільки сморід у повітрі.
Я дивився на Зорбаса, геть зблідлого від морської хвороби,— набурмосений, він згорбився на бухті линви на носі пароплава. Понюхавши лимон, Зорбас наставив вухо до двох пасажирів: один гаряче захищав короля, другий — Венізелоса[11]... Зорбас похитав головою, сплюнув і презирливо пробурмотів:
— Давнє політиканство!
— А що воно таке —«давнє політиканство», Зорбасе?
— Та все оце: королі, демократія, депутати, сваволя!
У Зорбасовій голові сучасне перетворилося на стародавнє, неначе віджило в ньому вже хтозна-коли. Певно, для нього й телеграф, і пароплав, і залізниця, і сьогоднішня мораль, і релігія теж мали бути давнім політиканством. Бо Зорбасова душа далеко випереджала світ.
Висвистували троси на щоглах, береги танцювали, жінки стали жовті, як віск. Вони склали зброю — всі оті креми, шпильки, гребінчики,— їхні губи поблідли, нігті посиніли. Облиняли сороки, погубили чуже пір’я — стрічки, штучні вії, фальшиві родимки, бюстгальтери,— і як бачиш їх отакими, коли їх тягне блювати, відчуваєш водночас огиду й велике співчуття до них.
Зжовк і Зорбас, позеленів, а його блискучі очі помутніли. Тільки надвечір погляд його прояснів, він простяг руку, показав на двох великих дельфінів, що вистрибували з води, граючи в перегони з пароплавом, і радісно вигукнув:
— Дельфіни!
І лише тоді я помітив, що вказівний палець його лівої руки був відтятий майже до половини.
11
Венізелос Елевтеріос (1864—1936) — прем’єр-міністр Греції у 1917—1921, 1924, 1928—1932 рр.