«Сьогодні пополудні внаслідок скоротечної пневмонії Ставрідакіс помер».
Минуло п’ять років, п’ять великих, страшних років, коли час мчав шалено, а географічні межі пустилися в танок, то розтягуючи, то стискаючи держави, як гармонії. Якоїсь миті ми з Зорбасом загубилися в вирі, поміж нами пролягли голод і жахіття. У перші три роки я подеколи отримував від нього коротеньку листівку.
Одного разу листівка прийшла із Святої Гори — образ Діви Марії Вартівниці Брами з великими сумними очима й твердим, вольовим підборіддям. Зорбас писав мені своєю важкою грубою ручкою, яка дряпала папір: «Тут, хазяїне, чорта лисого заробиш, ченці так обмахлюють — комар носа не підточить. Піду звідси!»
А за кілька днів знову листівка: «Не можу більше бродити по монастирях з папугою в руці, наче ярмарковий штукар, тож я й подарував його одному дивакуватому ченцеві, який має дрозда; той дрізд співає, негідник, як справжній півчий — просто з розуму зводить! — «Господи помилуй!» Може, чернець навчить і нашого бідолашного папугу співати псалми. Ех, чого він тільки не бачив, бестія, у своєму житті, а тепер... Може, ще й попом станеш, папуго? Ось до чого біда довела! Дружньо цілую тебе. Отець Алексіос, пустельник».
Минуло шість чи сім місяців, і я отримав з Румунії листівку, на якій була зображена пишнотіла напівгола жіночка: «Я ще живий, їм мамалигу, п’ю пиво, працюю на нафтовому промислі, увесь масний, мов пацюк з олійниці. Але тут є все, чого душа бажає, справжній рай для отаких-о грішників старих, як я,— ти мене розумієш, хазяїне: життя — це і кокотка, і святий господь. Дружньо цілую тебе. Алексіс Зорбеско, пацюк з олійниці».
Минуло два роки, і я тримав нову листівку, тепер уже із Сербії: «Я ще живий, але тут собачий холод, тож я мусив оженитися, ото її пичка на звороті — нічогенька молодичка. Живіт у неї трохи округлився, бо вона вже готує мені Зорбасеня. На мені той костюм, що ти подарував, а обручка на моєму пальці — то бідолашної Бубуліни — хай господь зробить її святою (всяко ж буває!). А цю звати Любою. Пальто, що на мені, з лисячим коміром,— це посаг моєї дружини, до цього додала вона мені й свиню з сімома поросятками — чудна порода, і двійко хлопчаків од першого чоловіка — вона, як бачиш, удова. Знайшов я на одній горі, тут неподалік, магнезит, обкрутив знову одного капіталіста, живу, як бей. Дружньо цілую тебе. Алексіс Зорбич, колишній удівець».
З лицьового боку листівки було фото Зорбаса: помолоділий, у весільному вбранні, в хутряній шапці, з піжонським костуром, у модному пальті. А на плече йому почепилася гарненька слов’янка років двадцяти п’яти, така собі дика кобилка, з крутими стегнами, грайлива, у високих чобітках, пишногруда. А внизу великими, як долотом вибитими, Зорбасовими літерами написано: «Я, Зорбас, і безкінечна історія — жінка; тепер її звати Любою».
Усі ці роки я їздив по закордонах. Мав і я свою безконечну історію, але в неї не було ні пишних грудей, ні пальта, щоб мені подарувати, ані свині. Одного дня в Берліні я отримав телеграму, про яку йшлося на початку: «Знайшов зелений камінь дивовижної краси, приїжджай негайно. Зорбас».
Я вже казав, що не зважився тоді облишити все та й зробити й собі бодай раз у житті безумно сміливий вчинок, тож і отримав коротенького листа, якого навів на початку і в якому Зорбас назвав мене — і цілком справедливо — загубленою душею, книгогризом.
Відтоді він мені вже не писав; нас розділили страхітливі світові події, світ і далі кривуляв, немов поранений чи п’яний, особисті почуття й турботи відійшли на задній план.
Але я часто розповідав про Зорбаса моїм друзям, воскрешаючи в уяві ту велику душу. Ми захоплювалися тим, як гордо і впевнено, незбагненно для розуму, йшла життям ця неосвічена людина. Кількома влучними словами він або сягав таких вершин духу, для яких нам потрібні були довгі роки тяжкої праці, і тоді ми казали: «Зорбас — велика душа», або ж здіймався вище них, і тоді ми казали: «Він божевільний».
Так минав у солодкій отруті споминів час. Але ще одна тінь — тінь мого друга, що впала на крітське узбережжя в пору Зорбаса, налягла важким тягарем на мою душу й не залишала мене, бо я й сам не цурався її.
Про цю тінь я не розповідав нікому, то була моя прихована розмова з іншим берегом, яка призвичаювала мене до смерті, то був мій потаємний місток до пекла. І коли душа небіжчика переходила його, я відчув, яка вона бліда й немічна,— не могла навіть говорити твердо, не мала сили потиснути мені руку. Інколи я думав з тривогою: «Можливо, мій друг не встиг на землі обернути своє тіло в іншу сутність, викшталтувати й загартувати душу так, щоб у критичну хвилину не опанував її страх перед смертю, від якого вона б розвіялася з вітром. Можливо,— думав я,— їй загрожує згуба, бо друг мій не мав часу обезсмертити те, що можна було обезсмертити з його тлінного єства.
Але інколи в нього з’являлася сила... У нього? Може, то я несподівано згадував його зі ще більшою любов’ю? І тоді він ставав дужим, помолоділим, і мені здавалося, що я навіть чую його кроки на сходах?
Нещодавно я самотою здійснив подорож у засніжені гори Швейцарії, де колись ми з другом та однією жінкою, яку ми обидва любили, провели несказанно чарівні години.
Я лежав на ліжку в тому самому готелі, в якому ми зупинилися й тоді. Я спав; місячне світло заливало землю, крізь відчинене вікно в мою сонну свідомість увіходили гори, срібні від снігу сосни, глибока синява ночі.
Уві сні мене повнила невимовна втіха; неначе сон був глибоким морем, синім і наскрізь прозорим, і я лежав на його дні, щасливий і незрушний, а тіло моє стало таким чутливим, що коли б на поверхні, за тисячі сажнів угорі наді мною проплив кораблик, то він розрізав би мене навпіл.
Раптом на мене впала тінь — я зрозумів, хто це був. І пролунав його печальний голос:
«Ти спиш?»
І я відповів так само печально:
«Ти забарився. Вже кілька місяців я не чув твого голосу. Де ти бродиш?»
«Я завжди з тобою, але ти мене забуваєш. Я не маю сили весь час гукати, а ти хочеш забути мене. Чудовий місяць, чудові засніжені дерева, чудове життя на цім світі, але не забувай же й мене».
«Ніколи я тебе не забуваю, ти знаєш сам. У ті перші дні я виїхав на чужину, бродив по диких горах, вимучував своє тіло, безсонними ночами плакав за тобою. Складав пісні, аби вилити горе, але й пісні були безсилі розвіяти тугу і втішити серце. Одна з них починається так:
А в іншій пісні, теж незакінченій, я закликав:
Він схилився наді мною, на його вустах з’явилась гірка посмішка, а я аж здригнувся від його блідості.
Довго і мовчазно дивився він на мене порожніми очницями — замість очей у них були дві грудочки землі.
«Що ти думаєш? — прошепотів я.— Чому мовчиш?»
І знову почувся, ніби глибоке, далеке зітхання, його голос:
«Ех, що залишилось від душі, якій було тісно на світі! Кілька чиїхось віршів — розпорошених уривків, жодної докінченої строфи! Я блукаю землею, навідуюсь до дорогих мені людей, але їхні серця замкнені. То як же мені ввійти в життя? Як мені воскреснути? Я кружляю навколо нього, як пес навколо замкненого дому хазяїна... О, коли б то я міг жити вільно, не хапаючись, мов потопельник, за ваші теплі живі тіла!»
З його очниць ринули сльози, земля в них розкисла.
Та за хвилину голос його став твердим.
«Найбільшу радість ти мені дав,— мовив він,— тоді, коли одного разу на мої іменини в Цюріху — пам’ятаєш? — ти розповідав про мене. Пам’ятаєш? З нами була ще одна душа...
«Пам’ятаю,— відповів я,— це була та, кого ми називали нашою Пані...»
Ми замовкли. Скільки ж віків минуло відтоді! Ми сиділи тоді за святковим столом у теплій кімнаті — троє дорогих одне одному людей, надворі крутила хурделиця, а я співав хвалу своєму другу.