— О, дуже люблю! Але їх важко знайти.
Ми пливли попід берегом річки, покритим густою рослинністю пралісу. Величезні старі дерева були переплетені довгими покрученими ліанами. Час від часу ми пропливали повз піщані пляжі. Перед одним із них спинилися. Кумевава сказав:
— Отут ми й назбираємо яєць черепахи. Онде, я бачу, лишилися її сліди.
— Але я бачу тут багато різних слідів. Як же ти знаєш, що черепаха тут закопала свої яйця? — поцікавився я.
— А чи бачиш ти, Ньїкучапе, оті круглі сліди? Вони належать черепасі. Учора ввечері вона вийшла з води й піднялася на високий берег річки. А коли упевнилася, що вона зовсім сама тут, що інших тварин немає, то викопала в піску ямку завглибшки як моя нога до коліна й таку саму завширшки і знесла туди яйця. Потім засипала ямку піском і розрівняла своїм панциром поверхню кроків на п’ять навколо яєць. Отак вона замаскувала це місце від інших тварин, таких як крокодили і мавпи. А коли закінчила свою роботу, то повернулася до води. Отам, праворуч, видно її сліди.
— На цій рівненькій круглій поверхні я бачу два отвори. Здається, хтось уже побував тут і повитягав яйця.
— Ні, яйця ще на місці. Чекають на нас. Рано-вранці якийсь птах, можливо, марабу, прийшов до річки напитися, а коли рушав назад, то побачив сліди, залишені черепахою. Він згадав про яйця і пішов шукати їх. Птахи також люблять їсти черепашачі яйця. Але марабу не пощастило. Його перестрів крокодил, який виповз із води теж у пошуках чогось їстівного. Ось, бачиш, сліди його ніг, а оце — слід хвоста посередині. Крокодил дуже небезпечний, коли йде шукати собі поживу. Тоді він нападає на будь-якого звіра. Звісно, птах може злетіти і врятуватися, але марабу дуже захопився, шукаючи черепашачі яйця. Марабу і крокодил зіткнулися, почався бій, після чого зосталося лише кілька розкиданих пер і плями крові на піску. Он там, бачиш? А крокодил поповз далі. Ось сліди його маленьких ніг із великими пазурами й слід від хвоста, що тягнеться посередині.
— А он там, угорі, крокодил копав дірку, щоб вийняти яйця.
— Так, у двох місцях. Але не знайшов їх. І тоді він зажурений повернувся у воду. Йому довелось задовольнитися птахом.
— Я вже бачу сліди, які він залишив, спускаючись до річки. А он там, праворуч, видно сліди ягуара. Вони перетинаються із слідами черепахи. Напевно, і між ними стався бій, коли вони зустрілися.
— Якщо придивишся краще, Ньїкучапе, то побачиш, що черепаха пройшла там учора ввечері, бо сліди вкриті великими краплями роси. А сліди лап ягуара — свіжі, сьогоднішні. Він прийшов напитися і спокійно повернувся в джунглі.
Ми вилізли з піроги й піднялися на піщаний берег. Кумевава взяв мачете, на око визначив центр площинки, розрівняної черепахою, й у цьому місці урочисто встромив у пісок мачете аж по ручку. Потім витяг довгий ніж і уважно оглянув його кінчик. Понюхав його і знову оглянув зблизька. Потім з переможною усмішкою підніс кінчик мачете мені під самісінький ніс. І я виразно побачив на ньому залишки яєчного жовтка.
Мій малий приятель одразу почав копати в тому місці. Через кілька хвилин показалося перше яйце. Воно було кругленьке й біле, як м’ячик для пінг-понга, від якого відрізнялося хіба що м’якістю своєї шкаралупки і, можливо, також своїм смаком. Одне за одним з’явилися й інші яйця, аж поки їх зібралася біля розкопаної ямки чимала купа. Я перелічив: їх було сто двадцять!
Ця знахідка здалася мені справді дуже дивною. Я ніяк не міг собі уявити, як це одна-єдина черепаха може носити в собі стільки яєць. Як часто вона їх відкладає? Чому ховає у піску і як крихітні черепашенята зможуть у слушний час вилізти з такої ямки?.. Усі ці запитання роїлися в моїй голові, але я не хотів ні про що запитувати, щоб не бути невігласом в очах малого індіанця.
Та Кумевава, очевидно, сам побачив подив на моєму обличчі і відчув потребу дати кілька пояснень.
— У нас водяні черепахи бувають більш як метрової довжини і майже такі самі завширшки, — сказав він. — Вони збирають у собі яйця цілий рік, аж до кінця сухого сезону, який триває шість місяців і закінчується у серпні. Тоді кладуть усі разом яйця в ямку, викопану в піску. Останнього місяця сезону якраз вистачає для того, щоб сонце, зігріваючи пісок, допомогло вилупитись малесеньким черепашенятам. Саме в той час починається сезон великих дощів. Вода в річці піднімається аж до піщаного берега, де закопано яйця. Дощі розмивають пісок, і маленькі черепашки спокійно пірнають у річку.
— Як же розумно влаштовано все в природі! — вигукнув я.
— Люди про все думають. Звірі не думають, вони все знають — так каже старий Малоа…