Це тривало хвилин десять, але мені здалося, що минула ціла вічність. Хлопець ані на мить не припиняв напруженої роботи. Краплі поту стікали по його чолу. Нарешті в тому місці, де два шматочки дерева доторкалися один до одного, показався легкий димок. Ще якийсь час Кумевава розтирав далі, а коли дим почав з усіх боків підніматися від дощечки, підклав до цього місця шматок засохлого гриба й почав щосили дмухати на нього. Невдовзі з сухого гриба потягнувся вгору димок, а потім гриб загорівся.
Тим часом я встиг'назбирати трохи сухих гілок та хмизу, і ми розпалили багаття, гідне нашої здобичі. Поки вогонь добре розгорівся, ми очистили тушу вепра і закріпили її на рожні, забивши його в землю й підперши гіллякою.
Потім мій малий приятель ліг на рогозу, яку ми прихопили з човна, відпочити після напруженої роботи — полювання й розпалювання багаття, — а я пильнував печеню, стежив за тим, щоб вона підсмажувалася з усіх боків однаково і не пригорала.
Зійшло сонце. Своїм криваво-червоним промінням воно освітило верховіття дерев. З одного боку ледве можна було щось розгледіти поміж деревами крізь густий туман, зате з другого — серед стовбурів і ліан прозирала спокійна гладінь річки, в якій віддзеркалювалась ясна блакить неба. Свіжий ранок дихав миром і спокоєм. Ми з Кумевавою мовчки тішились цією красою, а тим часом язики полум’я облизували нашого дикого кабана.
Я лежав на спині, ліниво розглядаючи непорушні крони дерев над нами. Міркуючи про те, як це дивно, що мені зараз так добре, дарма що я нині так далеко від звичного міського життя, від моїх друзів і водночас оточений багатьма незнаними досі небезпеками. Та попри все це джунглі такі близькі мені, і малий індіанець, якого я щойно зустрів, — немов мій рідний брат. Хто знає, про що думав у цей час Кумевава? Можливо, і він відчував приязнь до мене, людини, що прийшла з далекого, невідомого йому світу, а може, мріяв про те, що колись і сам пізнає той далекий світ багатьох таємниць і незбагненних для нього чудес?
З роздумів мене вивело якесь дивне шарудіння вдалині: здавалося, ніби краплі дощу почали падати на листя.
— Невже це дощ іде, Кумеваво? — спитав я здивовано.
Кумевава сів і прислухався. Я помітив у нього на обличчі неспокій.
Ми обидва водночас глянули на землю. Двометрова змія дуже швидко проповзла за кілька кроків від нас. Кумевава незворушно чекав, поки змія зникне з наших очей, потім підхопився на ноги. Одразу ж по тому проповзли дві ящірки, кілька сороконіжок і комах, а за ними знову змія і черепаха. Тварини в паніці поспішали усі в тому самому напрямі, навіть не помічаючи нас.
За цей час оте дивне шарудіння помітно посилилось.
— Що сталося, Кумеваво? — спитав я.
— Наближаються мурахи-солдати. Нам теж треба тікати!
Найпершою моєю думкою було мерщій вилізти на дерево, щоб урятуватися — так само, як ми зробили під час наближення вепрів. Та тільки-но я почав видиратися вгору, як Кумевава зробив мені знак, щоб я скоріше спускався на землю.
Хлопець силкувався зняти вепра з вогню, але йому не вдалося цього зробити, бо той був дуже важкий і гарячий. Печеня наша впала у вогонь. Я хотів допомогти йому, та було запізно. У нас по ногах уже повзли мурахи. Від їхніх болючих укусів ми аж підстрибували. Спробували скинути їх руками, але це виявилось майже неможливим, так міцно вони впивалися в шкіру. А крім того, поки ми скидали одну, наповзало ще десять.
Кумевава гукнув мені, щоб я біг за ним.
Він помчав уперед поміж кущами чагарника так швидко, що я насилу встигав за ним. Невдовзі я втратив його з очей, але одразу ж почув, як він гукає мене, і міг таким чином орієнтуватися за його голосом.
Лише кілька метрів відділяло нас від берега річки. Ми зайшли у воду. Попереду ступав Кумевава, пробуючи дно річки своїм довгим ножем. Ми озирнулися. З того місця, де ми стояли по пояс у воді, видно було, як стовбури, гілки і листя дерев, так само, як трава і земля навкруги, вкриваються мільйонами і мільйонами мурах. Усе зробилося чорним-чорнісіньким, немовби чийсь невидимий пензель пофарбував чорною фарбою весь навколишній пейзаж. Це видовище супроводилося шарудінням, яке тепер посилилося до оглушливого барабанного бою.
Раптом ми побачили, що й берег перед нами вкрився тонкою, але густою чорною ковдрою.