— Ми були такі смішні,— розказував Кумевава, — що не наважувалися наближатись до індіанських сіл…
Після того, як вони, живі й здорові, повернулися до свого племені, хлопчики мусили ще витримати серйозну перевірку — продемонструвати результати свого навчання.
Вождь племені Ватау показував їм сліди різних звірів і питав, який саме звір тут пройшов, а далі вони повинні були вистежувати і впольовувати їх. Були й змагання з плавання і з бігу, а потім вони гуртом мали швидко спорудити хижку.
І всі члени племені спостерігали це змагання…
— Нарешті плем’я переконалося, що ми досягли повноліття…
Отоді почався головний ритуал.
Старий чаклун племені Оарете розпік на вогні круглий вершечок своєї люльки і притиснув його до щоки Кумевави.
— Коли розпечена люлька торкнулася моєї щоки, запахло смаленим. Я відчув такий нестерпний біль, що сльози потекли з очей.
Тоді Кумевава так міцно стиснув кулаки, що аж нігті вп’ялися в шкіру. Йому хотілося кричати, волати на повен голос, але він не смів і писнути. То було б великим соромом і ганьбою закричати підліткові, який хоче стати справжнім мисливцем і повнолітнім хлопцем.
Після того чаклун племені Оарете замастив рани на щоках чорною фарбою, і чорні кільця лишилися там назавжди…
— Я дивився на своїх товаришів. Їхні обличчя були бліді від болю й страждання, але всі вони сяяли від щастя. То був найурочистіший день у нашому житті.
Кумевава замовк. І всі ми сиділи мовчки й думали про сувору школу джунглів, про яку щойно так яскраво розповів нам цей хлопчик.
Ні в кого з нас тепер не було бажання посміятися з чорних кілець на щоках індіанського хлопчика.
Ми стали поважати його ще більше…
У ПОШУКАХ ЧЕРЕПАШАЧИХ ЯЄЦЬ
Другого дня ми встали раненько, бо на нас чекала велика робота. Було заплановано, що моряки і пасажири разом працюватимуть, щоб підняти затонуле судно.
Я ще спав, коли капітан розбуркав мене й сказав:
— Я прошу вас, умовте малого індіанця, щоб він і сьогодні вполював що-небудь для нас. І якщо хочете, ідіть разом з ним. Я бачу, ви стали добрими приятелями, йому дуже подобається ваше товариство.
То було вельми приємне для мене завдання.
Я окинув поглядом табір і побачив, що Кумевава сидить біля вогню і щось майструє.
— Татеріаномбо, Кумеваво! — привітався я мовою його племені, що дослівно означає: «Я прийшов». Я навчився цього, поки жив у племені каража.
— Ареріна; Ньїкучапе! — відповів хлопчик, що означало: «А я ось де!»
— Що це ти майструєш?
— Готую стріли для полювання. Ти підеш зі мною?
— Звичайно, піду. Я бачу, ти збираєшся уполювати всяких звірів, бо готуєш різні стріли. Якщо не помиляюсь, оцією стрілою із загостреним бамбуковим наконечником найкраще боронитися від ягуара, чи не так?
— Ти правду мовиш, Ньїкучапе. Крім того, цією стрілою можна вполювати тапіра і дикого кабана. А ось оцю стрілу, що має вістря з чорного твердого дерева із зубчатими вирізами, ми готуємо на рибу. Он ті, подібні до неї, але ще міцніші, годяться на оленів, мурахоїдів та інших великих тварин.
— То, виходить, на кожну тварину є своя стріла? Я бачу, що деякі стріли закінчуються кістяними наконечниками. Мабуть, ними б’ють птахів? — спитав я.
— Ньїкучап знає багато нашої індіанської зброї, але цього замало, щоб здобути «омаруро», витатуйоване на щоках, — відповів Кумевава й усміхнувся.
Тоді я поклав руку йому на плече, і обидва ми посміялися з його зауваження. Потім хлопчик знову посерйознішав і продовжив свої пояснення:
— Ні, цією стрілою з вістрям із мавпячої кості якраз і полюють на мавп. А оту другу, із кісткою з хвоста ската, беруть на птахів. На малих пташок годяться ось такі стріли з п’ятьма маленькими шпичаками, розділеними маленькою кулькою. А оцю, з тупою, не загостреною кісточкою на кінці, ми накладаємо, коли хочемо вполювати птаха, але не вбити його, а тільки оглушити. Від удару цією кісточкою птах падає на землю, і ми швидко хапаємо його. А коли він очуняє, то вже сидить у клітці.
— Дуже добре, Кумеваво! Я бачу, ти непогано опанував цю справу.
— Старий індіанець Малоа каже: «Іди на полювання тільки тоді, коли маєш у серці відвагу, а в руці — надійну зброю».
Кумевава підвівся й махнув рукою в напрямі річки. Ми попростували туди й сіли в його човен.
— Я гадав, — промовив я, — що ми підемо в ліс.
— Так, туди ми й підемо, але спочатку подивимося, чи нема десь тут поблизу черепашачих яєць. Рано-вранці найкраще їх шукати. Ньїкучапе, ти любиш черепашачі яйця?