— У жодному разі! — Стась задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дівчину зовсім близько біля себе.
— Навіщо вона тобі? — вставив Льошка. — У тебе є Ірка. Окрім неї, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дівку.
— Ірка? — відмахнувся Стась. — Нікуди вона не дінеться від мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити її саму прийти до мене.
— Не вийде, — сказав Льошка. — Облиш її. Забудь.
— Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.
— Тобі ж сказали, що ця Соня зовсім не дурнувата. До того ж по вуха закохана у свого капітана, чи хто там він.
В очах Стася блиснули іскри — чи то був відсвіт багаття, чи то гнів. Він до болю стиснув зуби.
— Це ще нічого не значить. Усе одно вона буде моєю, — твердо сказав він.
— Б’юсь об заклад, що ні. — Денис сів поруч зі Стасем.
— Що?! — витріщився на нього Стась. — Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!
— Ну ти й загнув! — посміхнувся Денис.
— Так ось… — Стась гарячково підхопився з місця. — При всіх заявляю, що за місяць вона буде моєю!
— Відповідаєш за свої слова? — з недовірою запитав Денис.
— Можу навіть побитися об заклад!
— На що спір? — Денис простягнув руку.
— Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усім десять ящиків горілки. Якщо програю, ви мені. Іде?
— Хлопці, — обізвався Льошка. — Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?
— Добре, — погодився Стась. — Беру менший термін. Мені досить і трьох тижнів, що залишилися до вересня. Згода чи ні? — Стась уже тримав руку Дениса.
— Можна внести корективи? — Льошка підійшов до хлопців. — Краще горілки п’ять ящиків і кожному з нас по гарній дівці на ніч.
— О-о-о! — схвально скрикнула юрба.
— Перебивай! — погодився Стась.
Льошка рубом долоні роз’єднав руки Дена та Стася.
…Хлопці поснули, а Стась іще довго сидів біля багаття, обмірковуючи плани на майбутнє. Він іще не знав, як йому діяти, щоб спокусити цю руду селянку, але був упевнений, що на це йому знадобиться зовсім мало часу, набагато менше, ніж думають його друзі.
Розділ 9
Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капітан СБУ Олександр Васильович ніс на підпис у штаб заяву на відпустку. Олександр відкрив чорну шкіряну теку, поклав туди аркуш паперу з непідписаною заявою.
Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рідного сина. Подейкували, що в Друзя був син, який загинув від передозування наркотиків. І хоча Максим Іванович брав із собою Олександра на відпочинок до свого заміського будинку, ніколи про це розмови не вів. Напевно, то були болючі спогади навіть для генерала, який зазнав на своєму життєвому шляху немало випробувань долі, і чоловік тримав згадку про втраченого сина на великому замку в глибині душі. Сашко не знав батьківської ласки, тому всією душею тягнувся до цієї похмурої, мовчазної, вимогливої, але завжди справедливої людини. Іноді генерал викликав Волошина до свого кабінету, щоб просто поговорити, дізнатися, як його справи, тому сьогоднішній виклик у Сашка не збурив ані душевної тривоги, ані хвилювання.
— Дозвольте? — Сашко зайшов до просторого кабінету, уздовж якого тягнувся дерев’яний стіл із натурального дуба без жодної пилинки.
У кінці стола сидів кремезний сивоволосий чоловік. Він підвівся, не поспішаючи пішов назустріч Олександрові.
— Капітан… — почав Олександр по уставу.
— Облиш, Саню, — махнув рукою генерал, і на його обличчі промайнула ледь помітна тепла батьківська усмішка.
Він потиснув руку капітанові, кивнув на стілець.
— Сідай, синку, — мовив генерал та пильно подивився у вічі Сашкові. — Розповідай, як у тебе справи. Усе добре?
— Усе нормально. Збираюся у відпустку.
— Коли?
— Обіцяли відпустити вже завтра.
— Завтра, кажеш?
Лише зараз Сашко помітив, що генерал чимось занепокоєний і стривожений, навіть знервований. Він постукував міцними пальцями по гладкій, натертій до блиску поверхні стола та супив густі брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рішення, або був чимось незадоволений.
— Так. Планую завтра ж одразу заїхати до матері в село та поїхати на цілий місяць до Соні. Ми плануємо одружитися.
— Одружитися? — генерал задоволено усміхнувся у вуса. — Це добре, синку.
Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.