— Доведеться відкласти весілля на місяць, та й відпустку теж, — зітхнув генерал.
— Щось трапилося? — з тривогою в душі запитав Олександр.
— Ти поїдеш з особливим завданням до Грузії, — сказав генерал. Було помітно, що сказати ці слова йому було непросто. — Лише на один місяць. Неспокійно там, — додав він.
— Так, неспокійно, — задумливо промовив Олександр й одразу, ніби схаменувшись, запитав: — Коли я маю від’їздити?
— Зараз отримаєш інструктаж, дві години на збори і в дорогу.
— Так швидко?! — мимоволі вирвалося в Сашка.
— Потрібно, синку. — Генерал по-дружньому поплескав хлопця по плечу. — Так потрібно. Повернешся за місяць — одразу ж на весілля. Запросиш мене?
— Обов’язково!
В Олександра був час, щоб зателефонувати Софійці та сповістити, що відпустка відкладена на місяць, але він не став гарячкувати й одразу хапатися за мобільника. Якщо сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде в розпач, як це було під час останнього його від’їзду. Краще буде, якщо він зателефонує їй уже з Грузії, з місця призначення. Тоді можна буде дати їй новий номер і спокійно, не кваплячись, поговорити.
«Так буде краще», — сказав він собі, збираючись на інструктаж. Складаючи папери до сейфа, Сашко подумав, що восьмого серпня він повинен прибути на місце призначення. Цього дня він мав зустрітися із Сонею. А ще в цей день відбудеться відкриття літньої Олімпіади в Пекіні.
«Три в одному», — усміхнувся він сумно сам до себе, неквапливо повертаючи ключа в сейфі.
Розділ 10
Цієї ночі Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які вузькими сільськими вулицями носилися на шаленій швидкості. Собаки у дворах шалено гавкали, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.
Софійка не чула, як дід Андрій уранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як погодував курей та подибав за хлібом до крамнички. Вона погано спала, тривожно вслухаючись у нічний галас на вулиці. Дівчина прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Було таке пахуче й таке прозоре, що, якщо глянути на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула яблуко, і зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина із задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом із різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші яблука й поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі в Соні потеплішало,і за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати сніданок.
Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.
— Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? — запитав дід за сніданком.
— Я? — Соня зачервонілася. — Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.
— Не бреши мені, дочко.
— У чому я повинна зізнаватися?
— Усе село гуде, що ти звабила їхнього старшого. — Дід відвів очі в бік.
— Я?! — Соня аж скипіла. — Та я… Я… — Дівчина задихалася від такої несправедливості. — Я ненавиджу таких, як він! — вирвалося в неї.
— Нема, доню, диму без вогню. — Дід зітхнув і пильно подивився на онуку.
— У мене є Сашко, і, крім нього, для мене нікого не існує в цілому світі! Він моє життя, і ти це знаєш! — із запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.
— Кажуть, що в тебе було побачення з кимось із тих дурнів.
— Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила, і все! Хіба це побачення? — схвильовано говорила розгнівана дівчина.
— Виходить, він усе-таки уподобав тебе.
— То його справи. І мене це не обходить.
Дід перестав жувати, замислився.
— Соню, а Мажор — це його ім’я, прізвище чи прізвисько? — запитав дід, заглядаючи Соні в очі.
Софійка не витримала та розсміялася.
— Діду, мажор — це той, хто народився із золотою ложкою в роті!
— Ага, — серйозно мовив дід. — Виходить, що мажор — це синок багача?
— Можливо, якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.
— Тих, хто накрався з державної кишені?
— Авжеж, — усміхнулася Соня. — Та яке нам діло до них, чи не так? Діду, мир?