Одного ранку, геть неочікувано, я написала про собаку мого дитинства, Ґію, про яку свідомо не думала роками. Вона була чорним класичним пуделем, завбільшки з невеличкого поні. Ґія була розумна, добра, з англійською стрижкою, — на лапах та хвості вона мала вистрижені кульки, які я гладила пальцями й дивувалася, як пес може мати схожу на шовкове прядиво шерсть. В одинадцять років я вважала її вершиною вишуканості та елегантності. Мої батьки нещадно сварилися перед її купівлею. «КЕРОЛ, ти ніколи в житті не дбатимеш про собаку; ти заледве собі даєш раду!» — кричав мій тато. «МАТЕРІ ТВОЇЙ, РИЧАРДЕ, я можу купити пса, якщо хочу!» — відстрілювалася мама у своїй звичній стриманій манері. Вона привезла додому собаку без татового схвалення, і представила Ґії мою сестру та мене. Оскільки мама купила Ґію перед самим розлученням, то цілком передбачувано, що собака, як і ми з Діаною, на жаль, була непростимо забута. Одного дня вона втекла, і, замість того щоб кинутися її шукати, батьки стенули плечима і сказали, що воно того не варте. Пам’ятаю, як я переймалася тоді думкою: а що якби це пропала я, чи хтось пішов би шукати мене?
Разом із моєю нянею ми обійшли район уздовж і впоперек, стукали у двері й питали, чи бачив хтось Ґію. Коли ми дійшли до будинку місіс Міллер, я заглянула до вікна і побачила мою собаку, що бігла до вхідних дверей привітати мене. УРА! Ми знайшли Ґію і могли забрати її додому! Та Місіс Міллер мала інші плани. «Ви не заслуговуєте цієї собаки. Ваша родина не може про неї дбати, тож це робитиму я», — пояснила вона просто. У мене не знайшлося відповіді, і ніхто з дорослих не міг втрутитися, щоб урятувати пса. Тож я залишила її там.
Роками, коли хтось питав, чи був у мене пес, я з’їжджала з теми й «жартувала» про те, як його «викрали». Та, написавши про це в щоденнику, збагнула, що це не просто смішна деталь мого «дивного» дитинства. Ця історія глибоко мені дошкуляла. Я ніколи так і не відгорювала втрати Ґії, тож у нотатнику дозволила собі врешті визнати, що все те й досі мені болить. Написала, яка налякана і дезорієнтована я була тоді, коли ніхто з дорослих не спромігся мені допомогти. Кульковою ручкою вдалося доторкнутися до смутку і злості себе одинадцятилітньої, себе розгубленої, розчарованої життям, і, ймовірно, одягненої в занадто короткий топік. Через Ґію в мені розвинувся страх перед собаками, я ніколи не відчувала, що можу з кимось про це поговорити. Нині не любити собак — це майже гріх. Проте я виливала свою нелюбов на папір, не ризикуючи, що мене хтось осудить. Дозволила собі поцікавитися, чому воно виплило саме зараз. Чи я заздрила якось Ґії, адже вона змогла знайти дім, де її любили? Може, це і була причина мого страху перед собаками, бо я надто боялася полюбити пса і знову втратити його? Тож вирішила спробувати організувати собі побачення з Королем Чарльзом — кокер-спанієлем моєї приятельки. Чомусь саме цей пес мене не лякав, і здалося, що це може стати першим маленьким поступом. Так було добре нарешті вилити свій страх із голови на папір! Це не становило більше проблеми, що кисла десь посеред моїх думок. Я змогла з нею впоратися, бо усвідомила її. Кажу вам, немає нічого жахливого і неможливого для вирішення, якщо записати це в блокноті із золотистим корінцем і прикрашеною півонією обкладинкою.
Відтоді я завжди користувалася тією формулою, й зараз маю інструмент для ефективного відкопування травм минулого без цих ваших виснажливо-висмоктувальних-душевних-мук-і-чому-чому-чому-я-так-себе-мордую?
1. Визнай думки або почуття, якщо вони вже в тобі є, хоч би якими темними, незначними чи несуттєвими видавались. Дозволь думкам чи почуттям існувати, навіть якщо це щось дрібне, на кшталт «Написав сьогодні колишній, і мені було некомфортно від думок “а що було б, якби?”» або щось суттєве, скажімо: «Мене завжди дратувало, що мій тато не обіймається. Ніколи про це не казала вголос, але мені бракувало обіймів».
2. Пройдися по всіх відчуттях, пов’язаних із конкретною думкою. Це саме нагода зазирнути у власне серце. Наприклад: «Несправедливо, що мій колишній написав мені, хоча й обіцяв триматися якомога далі. Може, цей гівнюк справді хотів «побажати мені всього найкращого»? ОТ ІДІОТ. Я досі гніваюсь за те, як він зі мною розійшовся». Або може щось таке: «Дуже шкодую, що мене не обіймали. Мені досі сумно через це. І мене переповнює злість! Батьки мають обіймати дітей!» Прислухайся, що справді відчуваєш. Не терпи і не заперечуй емоцій, дозволь їм існувати. Опір емоціям тільки доливає олії у вогонь; зроби паузу і погаси його.