5. СКАЖИ, В ЧОМУ ТИ ЗАВИНИЛА! І скажи це прямо. Не ховайся в зайвій багатослівності, не лишай розмитих повідомлень, не шукай виправдання, чому вчинила саме так. Відкрито визнай свою відповідальність. «Я думаю, що не включила тебе в це листування, бо хотіла, щоб цей проект належав винятково мені, тепер я бачу, що це був хибний крок. Я не пишаюся цим вчинком, але визнаю, що саме так і вчинила. Мені шкода». «Я знала, що ти засмутишся через моє побачення з Джейсоном, і не сказала тобі нічого, бо мені забракло духу. Я знала, що відчую провину і вже нізащо не піду на те побачення. Мені шкода». Вибачся. ВИБАЧСЯ. Щиро. І розкажи, як ти надалі намагатимешся діяти за подібної ситуації. Скористайся своєю вищою мудрістю.
6. Попроси пробачення. У більшості випадків тобі пробачать. Якщо тобі пробачать — ПРОБАЧ СОБІ ТЕЖ. І більше не побивайся над цим. Якщо тобі не пробачать, але ти зробила все, що могла — все одно ПРОБАЧ СОБІ.
7. Попроси про допомогу. Скажи цій людині, що ти відкрита до зауважень. Ти здивуєшся, скільки інших кривд могла несвідомо заподіяти. СТЕРЕЖИСЯ: Ця людина може перестаратися й наговорити навіть того, на що ти не заслуговуєш. Але це насправді не важливо. Просто слухай зі співчуттям і запам’ятовуй. Так ти довідаєшся, що ця людина про тебе думає, хорошого і поганого. Більше не блукатимеш у здогадах, УРААА!
8. Попроси про презумпцію добрих намірів. Іноді стосунки заходять у глухий кут, коли одна людина починає припускати, що інша зумисно чинить зле. Тоді все сприймається згідно з припущенням, що «Тара намагається мене відтіснити». Визнай свою провину, але попроси надалі не шукати в усьому підступу. Скажи, що старатимешся не лажати. Інша людина не мусить негайно почати довіряти тобі. Тобі важливо лише, щоб вона знала: ти намагаєшся змінитися на краще.
9. Ти теж не припускай поганого. Не обмірковуй, що інша людина думає про тебе чи що вона тобі вчинила поганого. У тебе є приблизно ані секунди на щось таке. Треба встигнути спланувати подорож до Діснейленду.
Коли мій тато мало не помер
Я ВДЯЧНА ЗА любов мого тата, єдиного незмінного дорослого, що завжди був у моєму житті. Оскільки ми роз’їхалися з мамою й усе дитинство від моїх дванадцяти років украй рідко бачилися з сестрою, і жодна Мері Поппінс чи хтось інший мудрий не прилетіли з проникливими настановами на повітряному змії, мій тато дуже довго лишався для мене єдиною родиною. Коли я була маленькою дівчинкою, а він з’являвся вдома, то лоскотав мене і приділяв максимальну увагу. Потім він узяв непосильний кредит, щоб улаштувати мене до приватної школи і дати мені хорошу освіту. В Браунському університеті він допоміг мені з анкетою на отримання фінансової допомоги, а наступні десять років ми разом розрахувалися з моїми (ще досі, чорт забирай, не виплаченими) позиками на навчання. Він був поруч і коли я потребувала поради в робочих питаннях («чи мене оцінюють надто песимістично»), і коли в моїй крихітній студіо треба було замінити чортову душову лійку, що не так поливала як скупо скрапувала на мою голову (дякую, тату!)
Проблема цілковитої залежності від його підтримки полягала в тому, що я закривала очі/ігнорувала/витирала з пам’яті й відмовлялася визнати будь-який сильний біль, що він мені часом завдавав. Коли тато обрав травичку замість мене, школярки, я просто й собі почала покурювати, щоб притлумити страждання. Не могла перемогти, тому приєдналася. Коли мої батьки розлучили мене з сестрою, то скерувала весь свій гнів проти мами. Я просто не могла собі дозволити помічати тріщини на латах єдиного дорослого, що певним чином захищав мене. Щораз, коли він мене розчаровував, я це просто ковтала, глибоко закопуючи та вкорінюючи гірке відчуття невиправданих сподівань. Як неймовірний акт божевільного оптимізму, я й надалі сподіватися, що одного дня мій тато перетвориться на турботливого батька, що завжди поруч. На такого, як я завжди мріяла.
Замість того, щоб уже дорослою повстати проти нього або просто забити, збагнувши, що сподіватися на щось хороше від мого тата не варто, я намагалася виправдати всі очікування, які він мав щодо мене, і робила все, щоб «уберегти» його від усвідомлення того, ким я насправді була. О ні, я ж не була амбітною, емоційною, чутливою, пристрасною, креативною дівчинкою, яка потребувала, щоб мене обіймали і тримали за руку. Де там. Як на мого татка, я була пробивна, прагматична, підприємлива тітка, цілком здатна про себе подбати. Силувалася ніколи не плакати, бо він усе життя повторював: «Я не можу бачити, як ти плачеш». Тож я й перетворилася на людину, яку мій тато міг бачити. Ти теж так чиниш? Приховуєш щось задля комфорту інших? У двадцять дев’ять, на четвертому році моєї експедиції у світ турботи про себе і нарешті прозрівши достатньо, щоб побачити й, можливо, лише можливо, дай милостивий Боже, — щоб зцілити свої найглибші рани, я зрозуміла, що маю чимало незакритих проблем із татом. Що чіткіше це бачила, то незатишніше почувалася поруч із ним. Коли повернулася до Лос-Анджелеса, ми з татом розпочали традицію спільних недільних вечерь. Теоретично це мусило б мати такий вигляд: «О, як же чудово, татко тебе любить», та насправді, щойно ми сідали разом до столу, я відчувала, як шкіра палає на мені, й була готова тієї ж бісової миті сторчголов кинутися з краю урвища в озеро на дні каньйону. Здається, я була добряче накручена. Кожна дрібничка могла мене завести. Якщо він мільйонний раз розповідав мені, як рік прожив із собакою на вершині гори, харчуючись самими хотдогами, я пирхала: «ЗНАЮ, ТАТУ, ЦЮ ІСТОРІЮ Я СТО РАЗІВ ЧУЛА!» Якщо він скаржився на політику, я переривала його: «ТАТУ, КРАЩЕ НЕ ТРЕБА!» Попри те, що я вже була доросла жінка, психуючи отак, намагалася достукатися до тата як п’ятирічка. Як воно часто буває, в цілком підступній віковій метаморфозі, старіючи, мій тато став значно м’якшою версією себе колишнього, натомість я заледве стримувала гейзери роками тамованих емоцій, що проливалися тепер на поверхню моєї свідомості.