Тато заледве розумів, що діється, тож головною була я. І мій мозок просто вибухав. ЧОМУ ПОРУЧ НЕ БУЛО ЖОДНОГО ДОРОСЛОГО, ЩОБИ ВЛАДНАТИ ЦЕ? Та часу на роздуми я не мала, потрібно було вирішувати. Я підписала два мільярди документів. Залишила свої підписи на всіх горизонтальних лініях світу. Ставила нескінченні запитання про те, як триватиме операція, що очікувати за «успішного перебігу», які ризики супроводжували цю процедуру, я записувала пояснення лікаря голосовими нотатками на свій айфон. Так я не мала б випустити з уваги жодної важливої деталі. Я навіть наґуґлила все, що можна, про кожного лікаря та медсестру мого тата[43]. Медсестри відвели нас до палати, де тато мав відпочивати перед операцією. Поки він лежав у ліжку, я сиділа поруч на холодному лінолеумі, тримаючи його руку. Поруч був стілець, але в цьому інтенсивно-зосередженому стані стілець мені чомусь видавався надмірною розкішшю, так, ніби сівши на нього, я могла розслабитися.
Я написала своїм дівчатам, тим людям, що складали мою набуту сім’ю. Розповіла, що відбувається, й запитала, чи хтось із них знає когось зі світу нейрології, що міг би дати мені пораду. Зателефонувала своїй тітці, а вона, хоча й теж небагато знала про медичну історію мого батька і не підтримувала з ним особливого зв’язку, сказала, що приїде негайно. ДЯКУЮ, ТІТКО ІЛЕЙНО. Ми не бачилися й не спілкувалися від минулого Дня подяки, та я була така збіса вдячна, що принаймні одна доросла буде поруч. О п’ятій ранку медсестра зайшла до палати і сказала, що до мене відвідувач. ГА? Як я пригадувала, стриптизерів до лікарні я ще не замовляла, хоча це був би шик, звісно. Відвідувач виявився батьком моєї подруги. Хоча Алексіс сама живе в Нью-Йорку, та коли я написала, вона негайно відрядила до мене свого тата. Пол не знав мого батька. Він і мене знав ледь-ледь. Але щойно побачивши, обійняв мене міцно і тепло, це вселило в мене трохи впевненості, а його коричнева шкіряна куртка трохи зігріла й моє змерзле тіло. Я навіть не помітила, що вже тремтіла. ДЯКА НЕБЕСАМ, ПРИЇХАВ ДОРОСЛИЙ! Подумала я. Тоді я переповіла йому про всі плани, розповіла про лікарів, яких обрала, та які післяопераційні приготування вже залагоджувала, і запитала, чи правильно я чиню. Чи, може, я щось випустила з уваги? Може, я мала ще щось зробити чи вчинити інакше? Він обійняв мене за плечі і сказав: «Дитино, в тебе все під контролем. Ти вже зробила все необхідне». Не Пол був отим дорослим, на якого я чекала. Я була.
Ніхто не мав мчати мені на порятунок. Направду, не було у світі нікого, хто залагодив би цю кризу краще за мене. Я знала, що робити, і дослухалася до своїх інстинктів, я могла дати з цим раду, а найважливіше, я з цим впораюся. Я мала неймовірну мережу підтримки, яку сама розбудувала, та передовсім, у найстрашнішій та найекстремальнішій ситуації всього мого життя я була власною опорою й підтримкою. Відчула гарячковий прилив усвідомлення, що зігрів мою закоцюблу шкіру та розлився глибоко в моєму тілі: хай що станеться з моїм татом, хай як завершиться операція, я виживу, в мене є я і я можу на себе покластися.
На ранок операції всі мої дівчата зібралися. Моя Гіллі, моя Джулія, моя Лорен, моя Фіш. Їхні мами теж. Моя сестра подзвонила з Коннектикуту і навіть взяла квитки, щоб негайно прилетіти додому. Люди, які ніколи в очі не бачили мого тата приїхали з пончиками, рідким киснем, обіймами та гламурними журнальчиками, щоб відволікти мене читанням. Мій бос сказав телефоном: «Не переймайся роботою. Будь там, де маєш бути. Ми цілком тебе підтримуємо». Минали дні, а мої друзі лишалися поруч, трохи дратуючи лікарняний персонал, медсестри почали жартома скаржитися, що ми влаштували «табір біженців» у приймальному покої. Вони кидали на нас щоразу похмуріші погляди, коли ми реготали. Ох, пробачте, що порушуємо тривожно-мобілізований настрій цього приміщення. Нам так шкода! Я так багато часу й зусиль вклала в побудову й плекання моєї сім’ї друзів, бо хотіла створити тісні родинні зв’язки, яких мені так бракувало. Та я ніколи не мріяла, що вони виявляться такі міцні та проявляться так потужно, коли я найбільше цього потребуватиму. До нестями вдячна за підтримку та любов, якою вони мене оповили. Зрештою, в мене таки була дбайлива родина, просто не та, в якій я народилася.