Якщо ти не закохана в Парижі, то взагалі не закохана
Наступного року після того, як мій батько пережив інсульт, дві операції, численні виклики швидкої, реабілітації, коли він повністю відновився і дивом / якось / волею Небес цілком неушкоджений повернувся до життя, я вирішила, що пора жити на повну. Почала страшенно пишатися усвідомленням, що здатна пережити будь-що, що я вже пройшла вогонь і воду, що стала тією зрілою жінкою, якою завжди мріяла стати. Цю гордість я відчувала всіма своїми фібрами. Була врівноважена, сильна, міцно стояла на ногах, я була СВІДОМА і навіть на мить не думала втікати з цього життя, я навпаки хотіла бігти йому назустріч. Мені хотілося досліджувати, пірнати, мчати назустріч вітру з широко розплющеними очима і красиво скуйовдженим волоссям, — це я про свій внутрішній світ і про зовнішній теж. Я була готова смакувати життя.
Одного дня, вже тридцятирічною, точнісінько, як колись на другий день мого двадцятип’ятиріччя, я почала писати у своєму приватному ґуґл-документі, який зараз налічує сотні сторінок. У тому самому ґуґл-документі, що почався як покроковий план мого перевиховання. Тепер цей документ жив самостійним життям; це був колаж спогадів і пасажів, журнал статей і колонок із маленькими рубриками порад, які я почула від різних людей. Утім тепер я писала в ньому не у відчайдушній спробі врятуватися, я планувала викласти свою правду. Відкрити цей документ мене спонукало не засохле у волоссі блювотиння і не стривожені голосові повідомлення від моєї терапевтки в телефоні. Ні, цього разу почала писати, щоб оцінити, як багато мені вдалося змінити. Мені був майже тридцять один, і я систематично вела щоденник уже майже шість років. У п’ятдесяти чотирьох нотатниках я записала 21580 речей, за які була вдячна. Відтоді я мала щонайменше сто ароматних ванн, запалила безліч поховальних вогнищ, завела спеціальні шухляди в гардеробі, щоб викласти всі мої бюстгальтери й насолоджуватись їхнім звабливим виглядом. Я написала сотні листівок вдячності, а ще краще — отримала сотні листівок-подяк на свою адресу. Я видиралася на стільки гір і пагорбів, що вважаю себе «спортсменкою». Спортсменкою, бляха! Я, що одного разу мусила пробігти кілометр у габардиновій шкільній формі та сандаликах, тепер полюбила тренуватися. Подруги перетворилися на мою сім’ю, а я навчилася ставитися до власної родини, як до друзів. Я оточила себе речами та людьми, що дарують радість. І окидаючи поглядом своє сьогодення, як окидала поглядом свої володіння Клеопатра, я бачу, що за невеличкими щоденними проблемами розгортається широкий світ, і чекає на завойовницю. Я підкоряюся тільки собі, сама собі Королівська Високість. Я невимовно поважаю себе і готова до кожної нової пригоди, що може розпочатися щомиті. Я й гадки не мала, що цього можна було досягти. Навіть записуючи це тепер, мені майже не вірилося.
Не лише я дивувалася своїм досягненням. Усе свідоме життя дорослі, колишні колеги батьків, батьки моїх друзів, кожен колишній шкільний викладач казали, що не можуть повірити, що я витримала дитинство, яке мені випало. Одного разу я перетнулася з колишнім адвокатом мого батька: «Дозволь сказати, я досі не вірю, що ти взагалі вижила в тому домі та ще й так чудово вибилася в житті. Усі ці роки я часом згадував про тебе і твою сестру і думав, як мені шкода вас обох. Я дуже здивований, що ти не стала наркоманкою… Або й гірше…» Щоразу, коли я щось таке чула, мені було трохи образливо. Якщо всі так добре розуміли, в якій небезпечній ситуації я зростала, чому ці дорослі не втрутилися? Хоча, з іншого боку, ніби й розуміла. Я й сама дивувалася, що в мене все так добре. Але ж таки добре! ДІВЧАТА, У МЕНЕ ВСЕ БУЛО ДОБРЕ! І щоб пересвідчитися, що все налагодилось, достатньо було зазирнути у свої щоденники. На десятках списаних сторінок було видно чорним по білому, що я перевиховала себе і стала саме тією, ким хотіла бути. І ще одне відкриття з моїх щоденників: я зауважила, що знову й знову писала, як відчайдушно прагну відвідати Париж. У кожному нотатнику багато, багато записів про те, що «Я хочу побачити Париж», «Коли я зможу відвідати Париж?», «Я заслуговую на подорож до Парижа». «Таро, годі відкладати, лети до Парижа вже». На моїй дошці бажань висіло єдине фото — поштівка з Ейфелевою вежею, що тато надіслав мені її двадцять років тому. На звороті він написав: «Париж дуже красивий. Ми півдня ходили по ЛУВРУ», — великими жирними важливими літерами. Луууууувр (уже від самого цього СЛОВА хочеться опинитися в обіймах щетинистого, загорнутого в шарф француза). Моє захоплення Парижем було a coup de foudre — любов’ю з першого погляду. Відколи вперше побачила фільм «На останньому подиху» Жана-Люка Ґодара у старших класах на уроці французької, я незмінно хотіла бути хрестоматійною юною парижанкою. Ти знаєш цей образ: смугасті матроски, багато еспресо, біганина вулицями, низькі підбори, що цокотять бруківкою, магічне «я така природно вродлива, й навіть не свідома цього», багато макіяжу та червоної помади, багато коханців і вина… — чи є взагалі щось сексуальніше, щось шикарніше за французьку mademoiselle? Ще й більшість людей, які мене надихали, здавалося, мали духовний зв’язок із містом моїх мрій. Джоні Мітчел співала: «Я була француженкою у Парижі, я чулася вільною і живою», Гертруда Стайн працювала в Парижі, а найважливіше, напевно, — моя змалечку улюблена літературна персонажка Елоїза, я мала цілу блискучу й іскристу серію книжок, а одна з них — про пригоди Елоїзи в Парижі. Зростаючи пухкеньким дівчам в окулярах у Лос-Анджелесі, місті, що його культурний спадок обмежувався автострадами й ботоксом, я почувалася там не у своїй тарелі. Не мала ні прямого волосся, модного у 2000-х, ані популярних тоді ледь помітних брів, мені навіть не подобався серіал «Затока Доусона». Та скільки свободи й «мені насрати, що всі думають» було в Анни Каріни, Джин Сіберґ та Бріжит Бардо з їхніми щілинками між передніми зубами та розкутою поведінкою, і я мріяла, що зможу уподібнитись до них і теж закрутити палкий роман із Містом вогнів.