Я жила в Парижі, але не прожила цей досвід і вже точно — не оцінила його. Я жила в Парижі, але моє життя тоді цілком підпорядковувалося чоловікам і дешевій травичці. Тому потім я так багато писала про Париж у своїх щоденниках. Я хотіла, щоб Париж дав мені другий шанс. Але завжди знаходила відмовки й не купувала квитка. Париж був далеко. Це дороге задоволення. Я не мала пари. А хіба це не дивно, податися в Париж самій? Хіба ти не маєш бути закоханою, щоб поїхати в Париж? Я казала собі, що зачекаю на бойфренда, який буде вартий Парижа. Але до тридцяти він так і не з’явився, а я втомилася чекати. Тоді я вже уважно прислухалася до свого щоденника. А мій щоденник наказував вимітатися в романтичну подорож до Парижа. І хто я така, щоб сперечатися?
Париж зустрів мене небом кольору графіту. Темні хмари мали такий вигляд, ніби щомиті могли розверзтися й пролитися на місто проливною зливою, а натомість вони просто висіли там, як погроза, кидаючи на все похмуру тінь. Мені невимовно сподобалося. Париж був достеменно такий, як я його пригадувала: цинічно-прохолодним. Якщо найбільшим гріхом минулого разу було те, що мене постійно відволікали від міста внутрішні негаразди, то цього разу я мала намір бути присутньою. Я збиралася не робити нічого, що мусила, а лише те, що хотіла. Припускала, це означає, що я сидітиму в кав’ярнях, читатиму книжки та глибоко розмірковуватиму про життя. Я спакувала купу чорного вбрання, яке мало дуже пасувати до моєї серйозної філософської подорожі наяву і в думках. Та першого дня я поглянула на стос важкеньких книжок у моїй валізі й усвідомила, що зовсім не хочу читати. А також ані краплі не хочу щось обмірковувати. Я хотіла піти по магазинах.
Річ у тім, що Я НЕ ШОПЕРКА. Ненавиджу міряти одяг, бо ніщо не сидить на мені добре. А коли щось і пасує, о святі небеса, як я вимордовуюся, вирішуючи, купувати це чи ні. Мені здається, вартість жіночого вбрання заслуговує щонайменше на осуд, а щонайбільше — на пильну увагу антимонопольних комітетів. І все одно, з якихось незбагненних причин, єдине, що мені хотілося тоді робити в Парижі, це ПІТИ ПО МАГАЗИНАХ. Я купила досконалу маленьку чорну спідницю-олівець, щось дуже недооцінене і чудове для фігури. Купила чорний светрик із білим комірцем, що перетворює мене на паризьку версію Венсдей Адамс. Я ходила від одного сирного магазину до іншого, шукаючи найкращий, найзапашніший, із найвиразнішим смаком найфранцузькіший сир, який лише можна знайти. Я тягла свої знахідки до квартири, відкорковувала пляшку червоного вина, запалювала дорогу свічку та напихалася хрумким багетом із брі. Одного ранку я стояла в дико симпатичній пекарні на розі біля каналу Сен-Мартен і жадібно спостерігала, як пекар витягав шалено пухкі й смачні, ті, що аж тануть у роті, круасани з пащі сріблястої пічки. Коли він виклав їх один на одного, ряд за рядом, звівши круасанячу гору, я встала над нею і їла один за одним. «Мадемуазель хоче ще один?» — трохи стурбовано запитував. «О, мерсі, може ще шоколадний», — відгукувалась я з без тіні сумніву і не соромлячись крихт на губах. Я споживала Париж. У кожній крамниці намагалася ламаною французькою спілкуватися, знайомитися, заводити приятелів, і як завжди, — французи реагували дуже поблажливо. Вони цінували мої старання й охочіше показували нову лімітовану партію трояндових парфумів із ноткою спецій, які щойно доставили з Індії. Я натирала шкіру правого зап’ястка твердим пробником, і він миттєво танув, розкриваючи свій аромат. О, Париже, як ти мене заводиш!
Вештаючись магазинами і куштуючи місто на смак, я гуляла Парижем, дотримуючись усіх ритуалів, які створила за останні п’ять років. Перед прибуттям сказала собі, що не муситиму дотримуватися всіх звичок і що робитиму лише те, що ХОТІТИМУ. Утім, хоч як це дивно, спонтанно дотримувалась усіх хороших звичок. Виявляється, мені хотілося їх дотримуватись. Якось уранці, традиційно записавши перелік подяк, вирішила пробігти так далеко, як зможу. Як саме далеко, я напевне не знала. Стартувала з віддаленого закапелка району Маре близько шостої ранку, коли небо ще зберігало відтінок індиго, з навушників валив реп OutKast[45]. Повільно бігла порожніми вулицями. Ні людей, ні столиків коло кав’ярень, тільки я, та вузькі бруковані вулиці. Раннього ранку тепле жовте світло мерехтливих вуличних ліхтарів виблискувало в темряву, відбивалося на вкритих росою тротуарах та оповивало мене теплим сяйвом. Забігла в сади Тюїльрі, що біля Лувру. Був листопад, і знамениті, завжди досконало підстрижені паркові дерева цілком поскидали листя, оголивши дикі павутиноподібні плетива гілок. Я оббігала ставки, в яких плавали відображення порожніх зелених металевих лавок, кожна вигиналася, ніби запрошуючи сісти перепочити. Я відчувала, ось-ось їх заповнять люди, але зараз цей сад належав мені.