Я нарізала кола садами, аж поки вибігла нарешті до самого Лувру, величного, імпозантного, такого, що ніби каже: «Авжеж, знаю, що я велике цабе, то й що?» Те, що 1202-го[46] було закладене як оборонна фортеця для захисту невеличкого тоді міста Парижа, перетворилося на помешкання королів та королев, щоб згодом завдяки Французькій революції знову повернутися до простих людей. Під моїми ногами спочивав такий історичний пласт, що заледве стримувала захват від того, як круто / дивно / неймовірно мені пощастило так спокійно бігати цими історичними місцями.
Big Boi[47] читав реп у моїх навушниках. Я помітила ще одного бігуна. Ми обоє благоговійно зупинилися, коли позаду Лувру піднялось яскраво-жовте сонце, прорвавши хмари та заливаючи блідо-блакитне небо, перетворюючи шмаття білих хмар на німб довкола музею. Мить була така драматична, аж я і той другий бігун негайно перезирнулися й майже без слів — але з широченними усмішками — обмінялися телефонами і сфотографували одне одного на тлі Лувру, сходу сонця, на тлі самого Парижа, що прокидався для нового дня. Піт заливав моє лице навіть у прохолодному ранковому повітрі, хвостик розпустився ще кілька кілометрів тому, й моє волосся скуйовдилося великим розкішним безладом. Ноги відвалювалися з утоми, але серце просто вибухало від щастя. Я була саме тією, якою хотіла бути, і саме там, де хотіла.
Хоч я й почувалася «вільною і живою», як співала Джоні Мітчелл, і це почуття переповнювало мене аж до кінчиків нігтів, було дещо таке, що я страшенно хотіла утнути, але це вже видавалося надмірним. Ще зі старших класів мріяла купити незамінну в гардеробі кожної парижанки річ: класичну стьобану торбинку з клапаном на застібці від Chanel. Коко Шанель, перша леді-бос, одна з найперших жінок, що розбудували власні бізнес-імперії, створила сумку для сучасної жінки. Торбинка була практична — її можна було носити на одному плечі або через плече. До того, як Шанель винайшла шлейку-ланцюжок, жінки мусили весь час тримати їх в руках. Неможливо цілком збагнути чарівливості цієї речі, як і тих мадемуазель, для яких її було винайдено. Аксесуар магічним чином поєднував ансамблі речей і наділяв власниць додатковим шармом. У старших класах, намагаючись оговтатися через розлучення батьків, я створила фотоколаж, що зображував мене парижанкою. Я ховала його у своїй шафі. Головним акцентом цього колажу була торбинка від Chanel. Після університету я почала збирати гроші на торбинку. Це було вісім років тому. Тепер я вже точно могла собі її дозволити, але щороку, коли вже начебто наважувалася, щось мене стримувало — боялася того, що могло статися, якби я її справді мала. Може, світ розсипався б на друзки через те, що я запишалася аж так, що уявила себе достойною такої красивої речі? Чи мене б негайно пограбували, бо ніхто не має купатися в такій розкоші? Але цього разу моя душа волала, вимагаючи, щоб я взяла себе за руку і негайно повела в оригінальний магазин Chanel на вулиці Камбон!
Відчинивши масивні двері до скарбниці розкошів Chanel, я відчула, як зі мною туди входить історія тисяч жінок, які обожнювали Chanel до мене, але також і моя власна історія. Мої плани та сподівання стати тією жінкою, яка літає до Парижа, щоб на зароблені сумлінною працею гроші купувати собі речі, які їй подобаються. Я очікувала, що цей магазин буде шикарним, і не розчарувалася. З величними широкими сходами, що елегантно поєднували помешкання мадемуазель Шанель на другому поверсі з магазином, а сам магазин був саме такий розкішним, як я й сподівалася. От чого я не очікувала, то це черги.
46
Одне з моїх найулюбленіших місць у світі — підземелля Лувра. Там, глибоко під шарами туристів та творів мистецтва можна побачити справжній прадавній фундамент. Там сиро й достобіса страшно. Дуже раджу відвідати.