ВЕДЕННЯ ЩОДЕННИКА БУЛО МОЇМ ПЕРШИМ КРОКОМ до турботи про себе, але воно не було б ефективним без іще одного важливого рішення. Рішення, що мені його дуже, дуже не хотілося приймати.
Зараз саме доречно розповісти, як до двадцяти п’яти років я опинилася в жалюгідній, безнадійній, гнітючій залежності від марихуани. Я курила ще зі старших класів, щоб притупити, розмити й цілком ігнорувати моє дитинство і постійну нервозність, яка вивертала мені і кишки, і мозок. Трава створювала захисний димовий екран, що приховував мої проблеми й уможливлював поступ. Певним чином ця стратегія якось мені допомогла вижити. Але трава так ефективно допомогла мені дистанціюватися від спогадів, що з часом я відмежувалася сама від себе. Було важко орієнтуватися у власних відчуттях.
Одного ранку, по кількох місяцях практики ведення щоденника, я сіла за мікростолик у кухні-кабінеті-вітальні моєї шафоподібної квартирки писати про свою тривогу про «правильне» місце роботи. Тоді я працювала виробничою асистенткою, заледве тримаючись за найнижчий щабель драбини, якою була індустрія розваг. Мені не спадало на думку, що маю якось просуватися нагору; знала тільки, що маю оплачувати рахунки. Натомість мене мучила думка, що я не знаю чого прагнути. По якій драбині я маю дертися? Яка мала би бути праця моєї мрії? Чим я була б задоволена? Здавалося, всі друзі далеко попереду мене, працюють, маючи цілком передбачуване майбутнє, або навчаються в університетах задля кар’єри, що забезпечить їм щасливе життя. «Якщо я досі не визначилася, мені це ніколи не вдасться», — безнадійно нашкрябала я. Ось уже роками проходжу терапію — з невеликими перервами — більшість свого свідомого життя, але не бачу жодного прогресу в сенсі моєї деструктивної поведінки. Коли охоплюють тривожні стани, я не маю сили втриматися, щоб не зануритися в запаморочливе забуття марихуани.
Я інстинктивно встала зі стільця, пішла по траву і викурила всі свої переживання геть. Але завмерла десь в процесі, наполохана думкою: якщо я викурюватиму це відчуття, якщо не дозволю йому існувати, якщо не долатиму свою тривожність, то ніколи не пізнаю справжню себе. Що лякало мене більше: розібратися у своїх відчуттях чи ніколи не зустрітися зі справжньою собою?
З марихуаною мене випадково познайомив тато, коли я навчалася у старших класах, а в батьків третій рік тривав процес розлучення. Були крики. Так. Багато. Криків. Телефоном, в жорстоких електронних листах ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ, і якщо батьки не могли достукатися одне до одного, вони кричали на мене і на мою сестру. «ВАША МАТИ[11] НЕНОРМАЛЬНА І ДОВЕДЕ НАС ДО БАНКРУТСТВА СВОЇМИ ЮРИСТАМИ». «ВАШОМУ БАТЬКОВІ НАЧХАТИ НА ВАС, І ВІН УКРАВ УСІ НАШІ ГРОШІ». А якось тато так голосно заверещав, а тоді так сильно стиснув щелепу, аж один зуб розкришився. Йому мусили вставити металевий стрижень в ясна і повністю замінити зуб на штучний. Коли згадую зараз той ґвалт, почуваю напругу в м’язовій пам’яті. Вуха горять, нашорошуються й хочуть скластися вдвоє.
Десь тоді (коли були крики), помітила, що батько, напевно, курить оте, про що я чула в піснях Snoop Dogg на бар- і бат-міцвах — марихуану. Після школи, в татовому холостяцькому барлозі на горі Олімп,[12] я зачула дивний неприємний запах. Зайшла до татової кімнати, щоб поцілувати його на ніч, і мусила вислухати лекцію про те, що фільм Moulin Rouge — «найчистіший вияв любові». Я була певна, що фільм просто — непоганий. Давно забутого 2002 року трава ще не була всюдисущим, соціально прийнятним способом дозвілля, як зараз у Каліфорнії. Мені було соромно, що тато «сидить на наркотиках». А на той момент він був іще і єдиний член моєї сім’ї, тож мене жахало, коли він був накурений. Ага, маю дещо пояснити.
Розлучення моїх батьків, виснажених сварками мами й тата, розділили мене і сестру. Авжеж, ти все правильно прочитала: вони поділили дітей, як у тій романтичній комедії «Пастка для батьків» (тільки без веселих розіграшів, підспівувань чи нереалістичного благословенного примирення наприкінці). Діана залишилася з мамою, а я переїхала жити з татом. Так відпало безліч проблем, так моїм батькам не доводилося би бачитись чи розмовляти. Ніхто ніколи не запитав мене й сестру, чи нас таке влаштовує. СПОЙЛЕР: НАС НЕ ВЛАШТОВУВАЛО. Ми були розгнівані, розгублені й збіса засмучені, що не зможемо часто бачитися. Батьки не переймалися тим, як ми з сестрою будемо підтримувати стосунки. Вони взагалі нічим не переймалися.
12
Це назва реального житлового комплексу, збудованого справжніми дорослими. Я жила на Електра Драйв. Поруч із Геркулес Драйв. Не жартую.