До цього моменту я збула багато часу мого життя, заперечуючи задоволення, що, передбачувано, змушувало мене почуватися так, ніби я прагнула залізти в темну сиру яму і зовсім перестати жити. Насправді мені потрібна була допомога, щоб знайти те, що мене надихало б. Тож я вийшла на зв’язок через Google Hangout із моєю найліпшою подругою Фіш, яка тоді жила в Токіо, щоб розпитати про те, що може поліпшити мені настрій. «Яке просте запитання; ти любиш подорожувати. Подорожі дарують тобі радість і щастя». «Фіш, але це така дурненька відповідь. Подорожі? Може, є щось дрібніше і не так дороге, що може дати мені задоволення?» Хіба Фіш не знала, що подорожі — це привілейоване задоволення для заможних або для людей із «хороших», як її, родин? Удома в батьків Фіш стіни завішані колажами світлин їхнього клану з далеких країв. «Африканський колаж» оформлений у рамку, яку її мама вручну обшила бісером в естетиці плем’я Самбуру. Ось для кого придумали подорожі. Для тих, хто мав гроші, щоб поїхати на сафарі, і час на рукоділля. Не я. «Таро, ти смішна. Ти запитала мене, що тебе надихає. Чому це має бути щось практичне? Чому тобі не можна мати в житті щось навіть дурненьке, що дає тобі радість? А подорожі — це не дурне заняття!» Від запитання Фіш мене заціпило. Чому я не можу подорожувати? Хто вирішував, що для мене це занадто? А, так, звісно. Я сама. «Чому б тобі не приїхати до мене в гості, в Токіо?» — запропонувала вона. «Маю квартиру, тож зможеш пожити тут безкоштовно. Плюс, мені здається, я вже знаю місто. Буду твоїм особистим гідом!» Спершу, мене накрила хвиля: «Ні, ні, квиток дуже дорогий! Якщо ти це утнеш, то фінансово себе зруйнуєш!» Але на той час я вже себе знала як облуплену: якщо мені щось спричиняє дискомфорт, якщо від самої думки про щось нове по шкірі йдуть мурашки, то це і є те, що я мушу дослідити. Я глянула ціни на квитки, знайшла доступний для мене і купила того ж вечора, не даючи собі часу на відступ.
Я вирушила до Токіо з наміром бути типовою людиною, яка їде в Токіо. Абсолютного переконання, що я маю право на подорож у таке екзотичне місце в мене не було, тож я прикинулася людиною, яка дістає задоволення від подорожей. Який одяг взяла б із собою така людина? Який би одяг їй подобався, в чому вона мала би найкрутіший вигляд. Точно не в запраних футболках. Я спакувала сумку, як досвідчений джетсетер, а не людина, що боїться літати. Мені здавалося, що така особа мала би багато знати про Японію, тож прочитала роман Харукі Муракамі та книжку з історії Токіо. І чи така людина дозволила б собі страждати від джетлаґу? Ніфіга. Вона б почала давати жару щойно приземлиться.
Тримаючи в голові таку версію себе, я сказала «так» невідомому, всупереч глибокому дискомфорту. Їла свіжого вугра. Наскільки свіжого? Він був живий і плавав у акваріумі кілька хвилин до того, як я його поглинула. У день сольного польоту до Кіото я блукала бамбуковим лісом під дощем і слухала мантри буддійських монахів. Їхні голоси вібрували в моїй душі так, що я досі їх відчуваю. Якось я збула ніч із високим хлопцем в класних окулярах, що вивчав середньовічний Буддизм, а коли наступного ранку мій телефон розрядився, зорієнтувалася у токійській системі метро і дісталася додому самостійно. В Японії я прикидалася людиною, яка насолоджується життям, аж поки якось, одного вечора, виявилося, що співаю якесь жахливе караоке в барі з новими місцевими друзями, і я усвідомила, що таки стала людиною, яка насолоджується життям. І я кайфувала на повну, горлаючи пісню Purple Rain.
Я дійшла до розуміння того, що подорожі — це не вишукана розкіш поза моїми можливостями. Подорожі — це важлива складова життя. Вони дарують задоволення, розширюють знання про світ, а найважливіше — показують іншу перспективу. Подорожі дають мені свободу від щоденних турбот, що в «нормальному» житті стають для мене тягарем. Ці поїздки не мусять бути такою ж пригодою, як мандрівка в Токіо на два тижні. Кожна поїздка може стати для мене «мандрівкою», якщо я так до неї поставлюся. Виїзд на пляж, дві години в красивій бібліотеці, пропустити сніданок, а натомість зазирнути у Детройтський Інститут Мистецтв. Це все враховується. Одна з моїх улюблених мандрівок — це самотня екскурсія в містечко Охай у Каліфорнії. Туди їхати годину-півтори від Лос-Анджелеса, тож я виїжджаю рано-вранці, щоб сходити на ринок. Потім ліниво плентаюся вулицями і вбираю в себе магічне, золотисте світло долини. Спостерігаю за сонцем над Медитативною горою, за небом, розцяцькованим неймовірними пасмами червоного й помаранчевого. Потім іду у свій улюблений бар, слухаю джаз на вінілі і випиваю саке. Поїхати до Охая не так складно і коштує рівно стільки, скільки півбаку бензину, — проте я їду туди із наміром, влаштовую з цього подію. Моє сприйняття подорожі перетворює одноденну поїздку на життєствердну мандрівку.