Того дня, сидячи у пропотілому спортивному костюмі, я нарешті відчула чітко, що життя — це не те, що має просто протривати. Життя — це не перелік проблем, які треба залагодити. Звісно, дорогою виникають труднощі, які треба подолати, але щоб цінувати життя, слід ставитися до процесу навчання як чогось приємного. Воно того вартує — з’ясувати, як давати раду зі своїми найбезладнішими, найразючішими травмами. Проте зрозумій мене правильно. Можливо, не завжди буде весело. Працювати з тим, від чого в тебе панічно спазмує живіт — це тобі не похід на концерт. Ти не надінеш вінок і не танцюватимеш. А якщо й так, то продовжуй у тому ж дусі. Мені йдеться про те, що є якесь внутрішнє задоволення від того, що пропрацьовуєш справді глибинні проблеми.
Мій нестримно оптимістичний погляд на те, що я можу і буду насолоджуватися життям, навіть якщо воно складне, не є наївним. Це потужний, прагматичний інструмент, щоб не просто вижити, а процвітати, жити сповна й аж по саме руків’я. Знаєш, чому я кажу «по саме руків’я»? Руків’я — це видима частина меча, коли він повністю занурений у піхви. Я живу своє життя, як воїн.
Не вірю в єдиного Бога, але вірю у ту дику енергію, що створила Всесвіт. (Це до біса шалено, магічно, натхненно, що ми всі існуємо!) Я вірю в те, що хоч би яка сила нас створила, вона навряд чи хотіла, аби в мене було кепське життя. Він/Вона/Вони хотіли б, щоб я прожила видатне життя. Інакше навіщо їм було би промовляти до мене «Життя — це не серія криз, які треба пережити. Життям треба насолоджуватися»? Навіщо марнувати час, щоб надіслати мені це сакральне повідомлення, якби в мене не було влади дотримуватися його?
А інакше, запитаю тебе, яка альтернатива? Так і просидіти вдома, закутавшись у свою травму? Пес помер (або його вкрали, як у моєму випадку). Тебе звільнили. Твій бос — придурок, що вічно тебе дістає невиправданими вимогами. Хтось важливий для тебе більше не з тобою. Тобі здається, що ти недостатньо робиш, недостатньо маєш, ти сама — якась недостатня. Якщо ти думаєш про такі речі регулярно, то я тобі скажу дещо: ти тримаєшся за те, що погано. Не без того, що болісні ситуації існують, але вони ніколи не бувають однозначні. Можливо, тебе розриває навпіл через розлучення батьків, але ти можеш бути вдячна, що це тебе навчило, наприклад, прагнути життя, сповненого радості і стабільності. Можеш носити траур, що в тебе ніколи не було добрих стосунків із мамою, але можеш цінувати той факт, що це підштовхнуло тебе шукати інших менторів, які відкрили для тебе світ. Можеш НЕНАВИДІТИ свою роботу, ненавидіти на неї ходити, але можеш шаленіти від радості, що записалася на уроки співу і тому почуваєшся живою. Що швидше ти звикнеш до того, що на будь-яку ситуація є два правдиві погляди, то раніше почнеш діставати задоволення з не надто вдалих сфер життя, бо матимеш цілісну картину.
Твоя історія значно багатша за будь-яку травму чи перешкоду. З практикою ти навчишся розпізнавати і підсилювати себе за «не найкращих часів», а також триматися за свій зоряний час. Ти можеш пірнути глибоко на дно океану своєї душі, знайти там незнані досі проблеми, підняти їх на поверхню, підставити під життєдайне сонячне проміння й промовити: «Егей! Так! Я усвідомлюю все, через що пройшла. Бачу це чітко, як білий день, і не боюся прийняти впливу цього досвіду на моє життя. Тепер я cідаю на яхту турботи про себе, вдягаю модні сонцезахисні окуляри, які спеціально берегла для такої оказії, бо схожа в них на кінозірку, і смакую своє життя». Бо якщо не смакуватимеш, то дозволиш, щоб тебе визначали кризи, які не залишають місця для навколишньої радості. А я надто добре тебе знаю, щоб думати, що ти таке допустиш. Ти не здасися так просто і не дозволиш, щоб твоє життя, життя, яке ти МАЄШ ПРАВО любити, пройшло повз тебе. Ти — сяйлива, пульсуюча зірка, що осяває нас усіх. Прошу, освіти собі шлях.
Жити тим життям, яке ти для себе бажаєш — це найменш егоїстичний вчинок з усіх можливих. Пам’ятаєш, що в інструкціях з безпеки в літаках, де у відео мама та дитина сидять спокійно поруч (дуже правдоподібно) у момент випадання кисневої маски зі стелі? А тоді мати спершу надіває кисневу маску собі, а потім — дитині? Тебе це ніколи не дивувало? Що вона спершу рятує себе, а вже потім — дитину? Саме так. Ти не зможеш допомогти нікому, навіть власній дитині, якщо сама не будеш здорова, якщо сама не зможеш дихати. Тож якщо хочеш бути найменш егоїстичною версією себе, якщо хочеш зробити свій вклад у цей світ, якщо хочеш бути видатною особистістю, рекомендую тобі схопити кисневу маску, зафіксувати її на обличчі та вдихнути, крихітко. Ти нам потрібна.