Я вирішила, що хочу переїхати до Лос-Анджелеса, щоб виробити здорові звички для свого тіла. Я так довго посилено працювала над розумом і душею, але почала помічати, що в Нью-Йорку було ще легше уникати факту, що маю ще й фізичне тіло, яке теж потребує турботи й уваги. У місті, де цілком нормально накотити перед зустріччю, де більшість днів на рік ти вбрана як капуста і закутана так, що твій силует нагадує амебу, де приглушене освітлення не інтимне, а обов’язкове, щоб ніхто не зауважив, які ми всі бліді, я не переймалася своїм фізичним тілом, за винятком ранкових пробіжок, покликаних переважно лише провітрити голову. Насправді, я ніколи не пробувала стати сильнішою. У Лос-Анджелесі, де більшість року сонячно, ти вимушений бачити себе. Підтримана словами Йєна, нова я вирішила їхати до Лос-Анджелеса з нетерплячим очікуванням, що напрацюю собі здорові фізичні звички й почну дбати про тіло. Має бути чудово і класно, і я зовсім не хвилювалася, що може бути складно.
Під яскравим каліфорнійським сонцем я навчуся цінувати й любити своє тіло.
ФУ, ГИДОТА, ТАКОГО НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ.
О БОЖЕ, ЯК МОЖНА ПРО ТАКУ БОЖЕВІЛЬНУ ФІГНЮ НАВІТЬ ДУМАТИ.
Уранці я збираюсь, як Клеопатра
вітай день як королева — бо ти і є королева
ПІСЛЯ ТОГО, ЯК Я КИНУЛА ЯКІР В ПОМЕШКАННІ МОГО ТАТА в Лос-Анджелесі на кілька місяців рік, щоб зекономити (дякую, татку!), одна з моїх найкращих подруг теж — так сталося — переїжджала з Нью-Йорк-Сіті до Лос-Анджелеса. Я познайомилася з Лорен в перший день навчання у старшій школі на прослуховуванні для шкільної вистави. (Я претендувала на роль Мадам Зачанасян, уже старшої жінки, мільярдерки, яка всього досягла сама. Мадам повертається до злиденного рідного міста, щоб зробити пропозицію, від якої неможливо відмовитися: вона перетворить нужденне місто на заможне, якщо тамтешні мешканці уб’ють чоловіка, який замолоду зачав їй дитину, а потім покинув. Лорен грала Онуку №2. То була дуже підходяща, ані краплі не дивна вистава для п’ятнадцятирічних). У Нью-Йорку в мене ніколи не було сусідки по квартирі, і я не думала, що хотіла б мати її зараз, але Лорен звернула мою увагу на один важливий аспект: якби ми скинулися по тій же сумі на місяць, яку кожна платила за оренду в Нью-йорку, то могли б винайняти в Лос-Анджелесі простору квартиру, якій би позаздрили наші друзі в Нью-Йорк-Сіті, що живуть там із чотирма сусідами, а кімнати розділені «стінами», які не сягають стелі. Я повелася на цю пропозицію. А коли ми оглядали помешкання за помешканням, помітили дещо, за що наші друзі на Східному узбережжі заздритимуть іще дужче: «Думаю, наші друзі луснуть від заздрощів за ці стелі з балками, розфарбованими квітами», — радісно вигукнула я. «А я вважаю, сам факт, що це помешкання має їдальню та невеличку кухню, навіть дещо їх засмутить», — додала вона. «А ця посудомийка та сушарка призведуть до того, що всіх їх задушить жаба». (Добре, трошки переборщила щодо останнього). Ми зупинилися на двокімнатній «іспанці» у будинку 1920-х років у поганенькій частині міста, бо тут була купа простору — більше ніяких мініатюрних студій у нашому житті!