Коли прибула швидка, парамедики через увесь дім побігли до мами, яка стояла гола в душі, вода лилася на неї, вона нерухомо сперлася на стіну. У моїх спогадах парамедики були ввічливі, але заскочені станом маминого помешкання. Точнісінько, як і дім мого дитинства, цей будинок був завалений картонними коробками, одягом, якимсь обладнанням, схожим на те, яке можна було побачити в реаліті-шоу про людей із синдромом Плюшкіна. Вони припинали пасами маму до каталки, а вона завивала: «Дівчата, пам’ятайте, що я вас любила. Пам’ятайте, що я вас любила».
Я й досі не знаю напевно, що тоді сталося з мамою. Іноді вона казала, що то був тиф, ця назва асоціювалася в мене із «Книгою джунглів». Але довідавшись уже зараз про «тиф», розумію, що нічого екзотичного в ньому нема; цією інфекцією можна заразитися від укусу звичайної блохи. У тій лікарні мене мучило сумління, що сумніваюся в тому, чи й справді моя мама хвора, адже вона стільки разів кричала «вовк!», що, скаржачись на своє здоров’я, перестала викликати довіру. Ми з сестрою сиділи в коридорі біля маминої палати, хрумтіли кубиками льоду (єдиний смаколик у лікарні), ледь помітно тремтіли зо страху, що, можливо, цієї миті вона таки помирає. Я постановила собі, що байдуже, насправжки вона хворіє чи ні, що настав час для мене й моєї мами відпустити всі давні обрáзи, поки ще не стало надто пізно.
Увійшла в її палату, поставила гостьовий стілець коло ліжка, взяла у свою долоню її кволу руку з крапельницею й пояснила: «Мам, я хочу, щоб ми любили одна одну. Мені байдуже, чия правда і як ми опинилися в такій ситуації, але переступімо через минуле і почнімо все спочатку?» Мама, ослаблена інфекцією, поглянула на мене і ледь помітно всміхнулася: «Сонечко, я люблю тебе. Решта не має значення. Хочу бути хорошою матір’ю для тебе». Вау. Чи не на цю мить я чекала все життя? Перезавантаження? Перезапуск? НАРЕШТІ. Я полегшено схлипнула.
Цей травматичний випадок мав стати переломним моментом, я знала; ми мали запам’ятати цю лікарню як страшний поштовх, якого ми потребували, щоб нарешті налагодити наші роздовбані стосунки. Мама ніжно на мене поглянула і піднесла долоню до мого обличчя. Зараз вона скаже щось таке, на що я чекала все життя. Я нахилилася до неї. «Мила моя... Потрібно, щоб ви з сестрою виклали письмово все, що сталося. Ті парамедики вважали, наче я божевільна, а не лікарка. У швидкій вони покинули задні двері відчиненими, біля мене ніхто не сидів, вихлопні гази потрапляли досередини і я могла вчадіти на смерть. А ЩЕ вони привезли мене саме до тієї лікарні, де працюють усі мої вороги, хоч я просила їх не робити цього... Ми будемо з ними судитися».
Вийшовши з маминої палати, я сіла поруч із сестрою. Підтиснула ноги до грудей, міцно обійняла коліна руками й заплакала. Сестра притулилася до мене: «Таро, все добре, мама одужає. Вона не померла». Мені забракло духу пояснити їй, що я плачу не через мамине здоров’я. Це були інші сльози. Якщо на умовному смертному одрі, коли її життя було умовно врятоване, моя мати розмірковувала про теорію змови тих самих парамедиків, які її врятували, замість того, щоб зосередитися на щасті, що вона жива, що обидві її доньки поруч, то, може, пора було би вже відмовитися від ілюзії, що вона колись стане дбайливою матір’ю. Вона ніколи не стане іншою, не схожою на ту людину, якою була завжди і яка заподіяла мені стільки шкоди. Примирення не буде; не буде митей із фільмів Ненсі Меєрс. Меріл-Діана ніколи не з’явиться й не порятує.
Достатньо було побачити, як моя сусідка Лорен насолоджується спільним часом зі своєю мамою, щоб усвідомити, яка величезна діра зяяла в моєму житті. Послухай, та я знаю, що в багатьох людей узагалі немає матерів. Знаю, що стосунки мати-дочка найчастіше дуже складні. На 100% розумію, що фактично я не одна така, але в моєму вже дорослому домі, з моєю дорослою сусідкою відчула раптом нестерпну тугу за всім тим досвідом, якого в мене не було. За тим, що ніколи не відвідувала разом із мамою СПА. Що вона ніколи не ділилася зі мною жіночими хитрощами. Що ніколи не ходили разом по магазинах у пошуках особливої сукні на випускний. Вона ніколи мені не казала, який одяг найкраще пасував би моїй фігурі. (До речі, я досі цього не знаю. Ти на цьому знаєшся? Вишли теку з порадами, будь ласка.) Мені муляло, що я не мала доступу до таких ритуалів, які, хоч на перший погляд і поверневі, одначе важливі в нашій культурі, коли ти жінка. Я б хотіла мати маму, яка б мені показала, як слід збиратися.