Ще до того, як мені виповнилося десять, тато став власником «сімейного» ресторану, в якому соромився приймати членів власної сім’ї. Не виню його. Ресторан був оформлений у стилі кантрі, а вхід до нього пролягав через зяючий рот двоповерхового музичного автомата Wurlitzer, що сяяв неоном. Далі треба було йти через великий штучний простір «сільської пустелі» із волошково-синім нічним небом, поцяткованим волоконно-оптичними зірками. Якось увечері, проходячи через передню залу, мама послизнулася, втрималася, але з наступним кроком таки впала на щойно вимиту підлогу. «Я Ж МОГЛА ВБИТИСЯ!» — лементувала вона, продовжуючи нерухомо лежати на долівці, аж поки прибула допомога. Вона кричала до всіх, кого бачила, що позиватиметься до суду на «РИЧАРДА ШУСТЕРА, ВЛАСНИКА ЦЬОГО НЕБЕЗПЕЧНОГО МІСЦЯ!»
Коли мамина істерика вщухла, ми сіли їсти реберця. І все ж батьки так голосно сварилися, що бідні офіціанти не знали, куди подітися. Так, вони хотіли подати босу сирний хліб і продемонструвати свою увагу, але ні, уникали нашого клятого столика. Поки мої батьки вигукували, які вони «банкрути», і прозивали одне одного «ненормальними», до нашого столика наблизився аніматор закладу з повітряними кульками в руках. Певно, він відчув, що щось пішло невдало і хотів виправити ситуацію, розваживши нас складанням фігурок із кульок. Можливо, тваринка, яку він хотів скрутити з повітряної кульки, могла надати якогось сенсу існуванню нашої родини? Він почав складати дві кулькові корони, вершину кожної прикрашав білий лебідь. Лебеді цілувалися, їхні оранжеві дзьоби спліталися, поєднуючи дві корони. Ці капелюшки з кульок мали символізувати єднання й любов. «Ну ж бо, надіньте їх», — мовив аніматор, заохочуючи батьків жестами. Ті відмовилися. «Якийсь дурнуватий капелюх», — зневажлива кинула мама. Батько просто відвернувся, ховаючи обличчя. Я благала їх надіти капелюшки; я почала плакати: «БУДЬ ЛАСКА, БУДЬ ЛАСКА, ПРОСТО НАДІНЬТЕ ЇХ. ВИ ЛЮБИТЕ ОДНЕ ОДНОГО!» Від бажання втілити любов у життя в мене почалася повномасштабна емоційна криза, і щоб заспокоїти мене, батьки тяжко та безрадісно таки наділи капелюшки. У короні з лебедями на голові, мама глянула на батька і голосно прошепотіла: «Ричарде, я хочу розлучення».
Іще кілька жартів
Знову ж таки, нема в мене жартів. ЗНАЮ. І не слід відхилятися від теми, але все це звучить дуже похмуро, саме тому я тут: відзвітувати перед вами. Якщо мені вдалося пройти шлях від занехаяної дівчинки, а потім жалюгідної, саморуйнівної, двадцятирічної-з-гаком, що сп’яну набирає свою терапевтку, до адаптованої, ЩАСЛИВОЇ (навіть не мріяла, що це слово можна буде колись сказати про мене), врівноваженої, успішної дорослої, яка насолоджується життям, що ж, тоді кожен може здолати цей шлях. От ти конкретно, так точно зможеш! Те, що ти зараз читаєш — путівник до зцілення твоїх ран, великих і малих, до життя, яке ти обожнюватимеш і яким пишатимешся. І щоб користуватися цими інструментами, не обов’язково мати у своєму багажі катастрофічне дитинство, моє. Ці уроки турботи про себе будуть корисні, навіть якщо ти мала суперзіркових батьків, які до біса добре тебе виховували. Ця книжка для кожного, хто просто потребує краще про себе дбати — кожного, хто хоче такого життя, яке сам обирає, приймає й, чорт забирай, любить. Бажаю, щоб подальші історії стали тобі за практичний, заспокійливий, сподіваюся, кумедний, а часом сумний путівник до любові до себе в легкий і модний-шмодний спосіб. Я називаю цей спосіб турботи про себе «перевихованням» [1], [2], процесом, під час якого ти з’ясовуєш, якого виховання тобі досі бракує, а потім даєш його собі сама. Навіть ті з нас, хто вже давно виросли, ще мають можливість стати тими людьми, якими вони хочуть стати.
Того ранку, після мого 25-го дня народження, я зрозуміла, що мушу змінити своє життя. Минуле привело мене в цей гармидер в обтислих лосинах і без жодних стандартів чи стрижня. Я суперово виживала, але й суперово гальмувала із власне життям. Мені хотілося життя, яким би я могла насолоджуватися. Мені хотілося життя, в якому мені було би добре і я почувалась би самодостатньо. Утім, сидячи того ранку на ліжку з засохлим блювотинням у волоссі, я сприймала цю мету як недосяжну.
Як я могла змінитися? Я ж не здатна була навіть замінити фільтр у порохотягу, не нарікаючи на те, як він забився за два роки й чому мені доводиться мати справу з пилюжною катастрофою.[3] Я не мала грошей на подорож у стилі «Їсти. Молитися. Кохати», щоб зцілитися й пізнати себе. Я також — укотре повторюю, — не мала НАЙГІРШОГО дитинства на світі, тож почувалася шахрайкою, довівши себе до такої руїни. Тому вирішила, що годі порівнювати власний біль із чужим і пора перестати повторювати, що я не мала би так почуватися, й що пора почати зосереджуватися на тому, як саме я почуваюся, бо саме це і є реальність. Я ненавиділа це життя і хотіла кращого. Та як мені себе зрозуміти? У які цінності вірити? Які обрати принципи?
1
Через багато років я заґуґлила
2
В оригіналі:
3
Недавно купила порохотяг БЕЗ фільтра, щоб уникати в майбутньому таких неприємних ситуацій.