Прокляття грудей на мене звалилося дуже рано, і до дванадцяти років — віку дозрівання — вони наповнювали чашку розміру C, майже D. Не помічала, як сильно збільшився мій бюст, аж поки сторонні звернули мою увагу на цей невеселий факт. Чудово пам’ятаю мюзикл «Кляті Янкі» у восьмому класі. П’єса мала складний сюжет про бейсбол і диявола, і водночас була сучасною інтерпретацією «Фауста», але мене обходило тільки те, що я виконувала роль Лоли, дотепну та непоступливу, одну з головних героїнь. Лола працювала на ставці в диявола, вона розбивала сім’ї, використовуючи власне тіло, щоб заманювати в пастку чоловіків (цілком припустимо для восьмикласників), але якщо ти чула колись пісню Whatever Lola Wants,[28] знай, що я її співала дуже кепсько.
Наприкінці вистави був великий танцювальний номер, де в момент драматичної появи всіх акторів на сцені моя персонажка танцює мамбу з нашим фізруком, містером Родріґесом. Це той самий містер Родріґес, який співчутливо спостерігав, як я бігла / йшла / повзла обов’язкову милю раз на рік. Боячись укотре осоромитися перед тренером Родріґесом, я репетирувала танець кожної вільної хвилини перед шоу. У вечір прем’єри вбралася в костюм: яскраво-помаранчевий вкорочений топ і штани, як у матадора. Рухала плечима так сильно, як тільки могла. Ноги ступали швидко й точно, коли витупцьовувала ритм пісні. Містер Родріґес і я, однозначно, дали жару. Зала вибухнула оваціями і я відчула гордість за виконану роботу. За сценою одна з матерів акторів підійшла до мене, як я вважала, щоб похвалити. Вона нахилилася впритул до мого обличчя, зі сповненим співчуття поглядом, і м’яко промовила: «Сонечко, мені так прикро, що тобі довелося пройти через таке». «Пройти через що?» — запитала я. «Через оце стрибання без ліфчика, через усе це трясіння; напевне, тобі було так соромно. Усе ж було на видноті».
ВАУ. Вау, вау, вау, вау, вау. Я й не усвідомлювала, що мої груди рухалися зі мною, а про те, що це щось погане, щось через що мені довелося «пройти», не замислювалася й поготів! Мені стало цікаво, чи ще хтось у залі був такої ж думки, як ота курва, і чи вони насміхалися з мене, або ще гірше, були нажахані.
Такі ситуації я могла би проговорити лише з батьком, який, через причини, описані вище, ігнорував моє тіло і зміни, яких воно зазнавало. Тож я попросила свою няньку поїхати зі мною до торгового центру, але відмовилася пояснити, навіщо це мені. Це приниження я мала пережити самотужки, мені треба було залагодити цю проблему. Пройшла повз магазин Victoria’s Secret, але міцний запах парфумів і, здавалось би, відчай, що струмував від надмірно яскравого магазину, відштовхнули мене від нього. Крамниця з японською білизною відлякала мене вітринами, на яких рекламувалися «шнурочки», схожі радше на якесь знаряддя тортур. Зрештою, я зупинилася на бренді GapBody, бо він видавався найбезпечнішим. GapBody спеціалізується на тому, що я називаю «поличка для цицьок», бюстгальтерах, які зліплюють груди в суцільну безформну масу. Отак я й підбирала ліфчики — незагрозливі і під акцію «купи три, четвертий дістань у подарунок».
Моє незадоволення бюстом із віком лише посилювалося. У коледжі я й далі носила ті-таки GapBody, почуваючи пригнічення через безформну купу цицьок, що була приєднана до мене спереду. Дивилась у дзеркало в кімнаті гуртожитку, в якому бачила себе на повен зріст, і запитувала подруг, чи в мене, на їхню думку, справді «бабська пазуха». А як до цього додати ще й моє недолуге каре — і ось, я нагадувала менш привабливий варіант Вельми зі Scooby-Doo. Мені не хотілося цих цицьок. Мені хотілося бути схожою на Кейт Мосс. Хотілось, аби маленькі сукні сиділи на мені стильно. Хотілося бути такою пласкою, щоб мене сприймали за хлопчика.
Може, це тривало б усе життя, якби не семестр навчання[29] за кордоном, у Парижі. Гуляючи вулицями Маре, дільниці, що складається зі зміїстих доріжок і найбільших charmant бутіків, я звернула увагу на ніжну, рожеву шовкову сукню-комбінацію у вітрині невеличкої крамниці. Це була любов з першого погляду. Я увійшла і взялася роздивлятися сукенку, але її верх прикрашало жабо, а це найневдаліша деталь для моноцицьки. Жабо і «сукня-селянка» — це природні вороги жінок із великим бюстом. Та я все одно вирішила приміряти цей рожевий витвір, а як вийшла із примірочної, продавчиня, неймовірно елегантна парижанка, оглянула мене. Худа, із зухвалим чубчиком, вона була вбрана в чорні джинси і светр у синьо-білу смужку; можливо, вона тоді саме курила і представилася Шарлоттою Ґейнсборо, такий зграбний мала вигляд. «Мені подобається ця сукня, так. Але... щось... щось... щось... ні, ні, ні...», — вона замовкла і примружилась, придивляючись до сукні. «Знаю, знаю, мені таке не можна вдягати. Гадки не маю, навіщо я її міряю», — промовила я, визнаючи поразку. «Ні, ні. Річ... не у вас. Думаю, вам слід підібрати кращий бюстгальтер. На ринку Le Bon Marché є те, що вам потрібне... І буде чудово», — вона впевнено кивнула. Коли Шарлотта Ґейнсборо щось тобі радить, не вагайся. Тож я купила сукню і вирушила до Le Bon Marché.
29
Точніше, напивання до чортиків, накурювання, сачкування занять, інтрижка з тридцятишестирічним французьким скульптором, який, можливо, просто використовував мене заради квартири в центрі міста.