Я обжилася на новому місці і сиділа в кухні (це простір між моїм ліжком і ванною), журячись, що не маю на чому писати. Знову відчула, що, не забравши стіл, покинула і якусь значну частинку себе. А потім, однієї ночі, мені наснилося, що мій стіл у Кітсовій квартирі розсипався. Уві сні, він був своєю рожевою картонною версією. Ніжки ввігнулися всередину і все розвалилося. Стіл плакав і питав жалісливим голоском: «Таро, чому ти мене покинула?» Мій стіл плакав. Він просився додому. Мені хотілося, щоб він повернувся додому. Того ж ранку, ТОГО САМОГО РАНКУ мені зателефонувала Кітсова мама. «Привіт, Таро. Це Ненсі. Як ти?» Усе чудово, ідеально і, будь ласка, перекажіть Кітсу, що я за ним не сумую, не думаю про нього і мені не сняться дивні сни про мої меблі, що в нього лишилися. «Усе добре, дуже добре», — збрехала я. «Рада чути. Знаєш, хоч би це дивно звучало, але твій стіл зламався й розсипався вчора ввечері, тож, якщо хочеш, я радо його складу і привезу до тебе». Я була шокована. Тобто, мій стіл по-справжньому спілкувався зі мною через цей сон? Невже Кітсові батьки справді готові його скласти і доставити до мене на п’ятий поверх? Невже до мене повернулася удача? «Так! Будь ласка! О Боже. Було би чудово. ДЯКУЮ ТОБІ, НЕНСІ!» «Гаразд», — трохи здивована моїм піднесенням відповіла вона.
Періоди, коли я розлучалася зі своїм столом, збігалися з періодами мого життя, коли я вважала, що нічого не варта. Це саме ті періоди, коли я відчувала, що моє життя не тримається купи, і знемагала під тягарем ненависті до себе. Випускного року в коледжі мені пощастило час від часу слухати курси блискучої, прекрасної й доброзичливої сценаристки Поли Фоґель. Я запитала, чи могла б відвідувати її консультації, й вона щедро погодилася присвятити мені свій час. Сидячи поруч із нею на розкладному стільчику в шкільному театрі, я зізналася, що хочу стати письменницею, хочу творити — бути кимось, хто створює щось цінне для цього світу. Також зізналася, що боюся, аби це не призвело до хаотичного способу життя й фінансової нестабільності — двох речей, які мене оточували з раннього дитинства. «Мені подобається створювати тексти, але може, краще стати юристкою? Здається, це ліпша кар’єрна стежка для людини, яка полюбляє слова?» — звірялася я їй. «Дозволь тебе на цьому зупинити. Світ більше не потребує юристів. Звісно, якщо ти не до смерті прагнеш стати юристкою. Та це на тебе не схоже. Ти говориш як оповідачка історій. Світ потребує твого відбитку, твого голосу, сліду, твого часу на землі. Усе, що тобі потрібне — це сприймати себе всерйоз». Сприймати себе всерйоз? Я знала, що ці слова важливі, але тоді не могла їх зрозуміти цілком та інтегрувати у моє життя. Натомість я їх записала, запам’ятала і пообіцяла собі, що повертатимуся до них, аж поки зрозумію.
Усе минуле десятиліття я присвятила осмисленню слів Поли, і зараз щаслива оголосити, що нарешті я збагнула їх. Сприймати себе всерйоз — означає дозволити собі мати мрію, візію та сподівання на своє життя. Це означає вкладати працю, бути тим, ким ти почуваєшся глибоко всередині, ким ти є і ким хочеш стати. Це означає проживати своє життя у згоді зі справжньою собою, собою, що прагне себе показати, танцювати, фліртувати і зрештою завоювати світ. Сприймати себе всерйоз — означає, що ти не тривожишся й не переймаєшся, стоячи при підніжжі сходів свого життя. Не хапаєшся за поручні, сумніваючись, чи безпечно підніматися цими сходами. А впевнено ступаєш перший крок. Потім наступний. Маленькі крочки. Немає потреб перескакувати через чотири сходинки вгору. Просто будь уважна до кожної сходинки, на якій стоїш. Ось так. Тупай ногами, буди сусідів, відчуй, як пружинять коліна, розбий дерев’яні дошки під собою — це твої сходи і будуть вони в тебе лише одні.