«Мене так закачало в цій машині, мені так страшно», — пояснила йому. НАВІЩО, ЇЙ-БОГУ, ТАРО, НАВІЩО??? Він слухняно взяв мою долоню, а потім я попросила зупинитися на заправці, щоб купити мінеральної води. «Не просто мінералку, а Smartwater», — проінструктурувала його. У голові я прокручувала рекламу з Дженніфер Аністон. Знаєте, оту, де в неї ідеальна шкіра і сама вона як уособлення здоров’я з пляшкою у руці? Саме мінералка цього бренду точно мені допоможе і врятує нашу ніч.
Зайве навіть казати, що ту ніч ми провели з отим гарним хіпстером і відтоді зустрічаємося. ЖАРТУЮ. Нічого такого не було. Заледве пам’ятаю, як добралася до ліжка. Щойно прокинулася наступного ранку, одразу подумала, що ніколи в житті більше не проситиму нікого тримати мене за руку, бо я п’яна і мені страшно. Витягнула блокнот і почала писати про свою війну з безкоштовним баром. Чому я не зупинилася? Після майже трьох десятиліть у цьому тілі, після усієї турботи про себе, як я могла так напитися? «Якби подали більше їжі, тобі не було б так погано», — нашкрябала я. Почала себе виправдовувати. «Хлопчина-хіпстер даремно наполягав на тому, щоб продовжувати пити», — написала я гнівно. «У тому, що ти напилася, винен безкоштовний бар!» — нарешті вивела великими змазаними літерами. Глянула на сторінки. Розсміялася. По-перше, в мене було таке похмілля, що почерк мій був, наче це писав злий п’яний першокласник. По-друге, недостатня кількість їжі тут ні до чого, хіпстер і безкоштовний бар теж ні до чого. Я продовжувала писати, усвідомивши щось, чого раніше не помічала: не було певної кількості алкоголю, який я мала випити чи не мала. Це рішення належало тільки мені самій.
Я вирішила весь наступний місяць утримуватися від пиятик. Не тому, що вважала, наче в мене з цим проблема, а тому, що не мала досвіду цілого місяця тверезості ще від університету, відколи тільки почала випивати. Мені здавалося спочатку, що протриматися цілий місяць буде складно, зустрічатися з друзями й не пити з ними шотів, не підіймати келихів (мої два улюблені ритуали), але це виявилося на диво легко. Мені легко вдавалося пити колу з лаймом, ніхто й не запідозрив підміни. Тож увесь місяць я розпитувала друзів, скільки вони пили, ґуґлила, від якого алкоголю немає похмілля (якісна текіла) і перечитувала книжку Нори Ефрон «I Feel Bad About My Neck», бо пригадувала, що саме там вона пише про алкоголь, який могла вживати. Я завжди шукаю порад у Нори Ефрон, від питань про стосунки із чоловіками, до писання й того, як приготувати вечерю для гостей. Вона так мене надихає, що іноді пишу до неї листи у своєму щоденнику, а потім сама ж відписую дуже паскудним тоном. За ці листи мені зовсім не соромно. І от я знайшла абзац, який шукала: «Причиною того, що ти прокинулася серед ночі, є той другий келих вина». Це речення мене шокувало. Другий келих вина? Другий келих вина, Норо? Просто не могла це прийняти. Усе, що змогла таки винести з її порад, це те, що мені слід було навчитися пити усвідомлено. Це те, чого мені бракувало. Дуже часто, коли пила, я не стежила за тим, скільки саме випила. І таке випивання наосліп, і підхід «аж-поки-закриється-безкоштовний-бар» явно були не на користь мені.
Коли минув місяць, я записала власні правила випивки, які підредаговую досі. Ти можеш запитати: «Якщо тобі потрібні правила випивки, то хіба це не означає, що в тебе проблема з алкоголем?» А я вже матиму відповідь: «Я дізналася, що більшість із нас живе на автопілоті. Ми прокидаємося, йдемо на роботу, вкладаємося спати без усвідомлення цього досвіду. Те саме стосується їжі та пиття. Ми вчимося робити це все інстинктивно, але не обов’язково про це говоримо. Я почала пити горілку ще в старших класах, але перша вдумлива розмова про те, як алкоголь впливає на мене, відбулася, коли мені було вже під тридцять, тому що алкоголь ніколи не мав на моє життя серйозного негативного впливу. Здавалося, що людям, таким як я, людям, які випивають у соціальних ситуаціях і життя яких бухло не руйнує, немає чим перейматися. Мені потрібні правила, бо маю проблему з нагадуванням собі бути вдумливою і зважати на факт, що саме в конкретний момент я п’ю.
Чи завжди я дотримуюся цих правил? Ні. Навіть близько. Минулих вихідних я відвідала дівич-вечір в Остіні, штат Техас, де взялася за горілку з чаєм у респектабельній першій годині дня. Ми були на човні, шановні панянки! Тож я мусила. Іноді треба порушувати власні правила тільки за компанію. Але чи я після того почувалася розбитою? Чи плакала на підлозі автобуса, що віз нас із вечірки, через «нереалістичні стандарти краси, які нам насаджує суспільство»? Ну так, зі мною це буває.