Під час того семестру на «Щоденному шоу» вирішила, що це моя місія — бути найліпшою в найгіршій, яка тільки є, роботі, сподіваючись, що таки намацаю власний маленький прорив. Коли якось помітила, що кореспондент волів щодня споживати вівсянку, та, поки доходив до офісу, її геть усю з’їдали[5], я відкладала для нього пакетик на його робочому місці разом із мискою та ложкою. А як зауважувала, що когось із постійних працівників починають дратувати набридливі стажери, які безперестанку там товклися, змагаючись у дотепах і марно сподіваючись, що «їх помітять», я вирішила бути тихою й увічливою. Моїм найбільшим внеском, попри все, залишалося чищення капсульного кавового автомата.
Щодня пополудні, після репетиції, Джон готував собі каву з льодом у маленькій кухоньці біля входу до студії. Я помітила, що автомат часто був брудний, у ньому закінчувалася вода, або й гірше — він ламався, і я уявляла, як це мало би дратувати Джона. Він тут намагався творити одне з найвеселіших, найважливіших шоу на телебаченні, та не міг навіть попити посередньої кави з автомата? Не на моїй зміні! І я побачила свій перший маленький прорив.
Я дбала про цей кавовий автомат, як про коштовність, мила його, заправляла, розбирала, складала, стежила, щоб він був у ідеальному стані. Прочитала в інтернеті, як лагодити такі автомати і практикувалася вдома на схожій моделі, яку спеціально для цього придбала. Більшу частину дня пильнувала, щоб та штукенція добре працювала і щоб Джонові ні на мить не загрожувало залишитися без своєї кави. До мене не доходило, що я пораюся біля автомата з майже маніакальним завзяттям; натомість вбачала в цьому власний спосіб долучитися до творення улюбленого шоу. Якщо мені не судилося стати сценаристом, якщо я тут винятково в ролі нікчемного стажера, то принаймні я була така нікчемна стажерка, яку будь-якої миті могли гукнути відремонтувати єдину і по-своєму найважливішу для творчого середовища річ — кавову машину. Хтозна, чи то чищення того агрегату, чи моя ввічлива мовчанка вразила продюсерів, але наприкінці семестру вони допомогли мені отримати першу роботу на каналі Comedy Central. Далі моя кар’єра пружиною стрибнула вгору, відштовхнувшись від рішення бути найліпшою за, здавалось би, найгіршої ситуації.
Нині я напучую молодих людей, які потребують фахової поради, бути найліпшими за найгірших обставин. Користайтеся з кожної найжалюгіднішої нагоди, щоб вишпортати з неї якнайбільше користі. У кращому разі ваші зусилля помітить хтось крутий. У гіршому — ви самі знатимете, що чудово впоралися з завданням, навіть якщо воно гівна варте. Усе просто: починай там, де ти є, не переймаючись, як далеко опинишся завтра.
Після двадцять п’ятого дня народження, сидячи на тій своїй квітчастій ковдрі, я вирішила почати там, де я є. Знала, що коли йдеться про власне зцілення, то маю працювати так само завзято, дбайливо й уважно, як це робила з кавовим автоматом. Мені доведеться відшукати, що ж не так із резервуаром для води, і ремонтувати його, щоб аж гай гудів. Мені доведеться бути пильною й терплячою, розуміючи, що час від часу пристрій віддаватиме богу душу і ламатиметься без жодних причини, а я залишатимусь сам на сам зі зловісною червоною лампочкою. Оскільки я не мала інструкції, як користуватися власними думками, то скористалася цитатою з пісні репера Jay-Z як дороговказом: «Єдине, що може мене спинити — це сам я, підвішений на гачок»[6]. Я палко вірю першій частині; щоправда, не цілком розумію, що Jay-Z має на думці, кажучи «підвішений на гачок».
Починай там, де ти є. Хоч би де це було. Будь найкращою за найгірших обставин.
Записуючи все, я врятувала собі життя
ДО ДВАДЦЯТИ П’ЯТИ РОКІВ Я ЗНАЛА, що мені завдано шкоди, втім, не була певна, якої саме. У чому саме моя проблема? Той ганебний, сп’яну, дзвінок до психотерапевтки — «це зараз, справді ти, бляха?» — лише один момент з усього того лайна, яке я учиняла останнім часом. Багато днів, надриваючи сраку на своїй першій роботі, я ловила себе на тому, що сиджу в кабінці й неконтрольовано пла́чу. Наприклад, посеред завантаження відео стендапу відчувала, як сльози підіймаються з невимовної безодні смутку всередині. Я дивилася на своє зашмаркане, зарюмсане відображення в моніторі й думала: «Що ти в біса коїш?» Стіни моєї кабінки досить надійно ховали мене від сторонніх очей, тож я могла нормально там виплакатися.
5
Імовірно, вівсянку з’їдали ми — підневільні, жадібні до халяви стажери. Під час цього стажування я набрала зо п’ятнадцять фунтів пончикової маси.
6
«Only thing to stop me is me, and I’ma stop when the hook start» — уривок із тексту