Уявляла, як стара просякнута тривогою шкіра злазить з мене і відлітає геть. Моє реальне тіло звільнилося від кайданів жалю, навіть якщо це на кілька годин. Звісно, корінь проблеми залишився, але принаймні я виграла час, щоб зрозуміти, чому мені так погано. Іноді навіть вдавалося прожити цілий день без бажання померти. Мені навіть вдалося якось поспати протягом дня. А, сон! ДІВЧАТА, СОН. Сон став ключовим. У стані тривоги та недосипу тебе зачіпає геть усе. Але після восьми годин міцного сну, який мені дав «Клоназепам», я могла краще давати собі раду і просто жити своє життя. Він дав мені здатність збагнути, що протягом дня цілком можливо робити щось іще, а не лише плакати й метушитися. Ліки допомогли мені повернутися до себе.
Недавно розмовляла з однією дуже вдумливою подругою про несправедливі стигми, які накладено на лікарські засоби, та ідею, що вони насправді можуть допомогти нам повернутися до себе. «А як щодо ситуації, коли пульсуюча мігрень заганяє тебе, геть недієздатну, на диван у позі ембріона?» — запитала вона. «А потім ти береш таблетку «Ібупрофен MAX» і раптово знову стаєш собою, хіба це змінило тебе як особистість? Чи просто усунуло мігрень, яка тебе перетворювала на когось іншого?» Я зрозуміла, що вона знає, про що каже. Для мене так само з емоційним здоров’ям. Мусила вживати ліки, бо мене цілком поглинув кит тривожності та депресії, здавалось, я на самому дні моря й ніколи більше не випливу до світла. Немає сорому в тому, щоб попросити про допомогу.
Наголошую, «Клоназепам» не усунув моїх проблем (ясно, бо ти вже знаєш, що було далі, після універу). Він насправді не вирішив жодної проблеми. Я переживала фіаско мого двадцять п’ятого дня народження під час медикаментозної терапії. Я дійшла до того пекельного дна, сидячи на пігулках і лікуючись. Проте кілька днів і тижнів після того дня народження «Клоназепам» таки підтримував мене, він дав мені простір, щоб дихати — щоб усвідомити, що про життя варто дбати і що я дам собі раду, якщо докладатиму зусиль.
Від 2008 року, коли мені треба впоратися з панічною атакою, я час від часу вживаю «Клоназепам». Це жовта крейдоподібна пласка таблетка, трохи схожа на крихітну вафельку для причастя. Кладу її на язик і ковтаю зі слиною. Вона не має смаку, я ковтаю її, відчуваючи наближення серйозної паніки, і мені вдається запобігти цьому стану. Протягом минулих років я експериментувала з тим, щоб відмовитися від цього. Зараз часто долаю тривожність завдяки своїм ритуалам, але не думаю, що я мала простір у голові, щоб досягти стабільності без «милиць», які мені дав «Клоназепам». З ним я маю достатньо часу на те, щоб позбутися тривоги та знайти нові рішення. Неможливо відремонтувати авто, яке, палаючи, мчить по шосе. Його треба спинити, відтягти з дороги, погасити полум’я, а вже потім лише можна оцінити проблему і братися за ремонт. «Клоназепам» був для мене дуже важливим вогнегасником.
Навіщо я це все тобі розповідаю? Навіщо вдаватися в деталі про ліки, які вживаєш від депресії та тривожності, якщо ця книжка про ритуали піклування про себе? Чи таблетки — це коротка дорога? ЯКБИ Ж ТО! Якби ж то існувало щось таке, що можна просто проковтнути і стати щасливим до кінця життя. Ліки були тільки важливою зброєю у моєму арсеналі любові до себе. Розповідаю тобі це все, на той випадок, якщо ти потребуєш трошки допомоги, трошки простору, щоб вдихнути, якщо страждаєш від чогось виснажливого; не має бути жодних обмежень у тому, щоб звертатися по допомогу. Є багато різних опцій лікування, навіть якщо ти по вуха в лайні. З допомогою лікаря, методом проб і помилок, ти віднайдеш полегшення. Ліки ніколи не бувають єдиним рішенням, але вони можуть допомогти тобі втримати баланс, поки даєш раду з іншими проблемами, що забирають твої сили. Мені ліки просто допомогли відчути землю під ногами, щоб було на що опертися. Таблетки не збудували для мене красивого, стабільного, радісного життя. Я збудувала його сама. Чекаю з нетерпінням побачити те, що ти збудуєш для себе.
Анжеліка Г’юстон мене благословила