ПІШОХІДНІ ПОХОДИ В Лос-Анджелесі — один із типових видів дозвілля. Кожна модель-ді-джей-зірка «ходить у походи». Коли я була мала, так не було. У дитинстві у вихідні треба було ходити по магазинах у торговельному центрі. Хай там як, а це місто, яке перетворило свою річку зі щедрої живої водойми на бетонну канаву, що випинається й тече крізь Лос-Анджелес брудним струмком. Це місто, де на шкільний випускний часто дарують пластичну операцію зі збільшення грудей. Це місто, яке любить природу. Чи принаймні, я так уважала. Коли повернулася до Лос-Анджелеса після майже десятиліття на Східному узбережжі, то була вражена зусиллями цього міста зберегти природні заповідники неторканими, а ще — овва — насолоджуватися ними. Раптом друзям, які навіть спортивного взуття не мали, закортіло вигулювати собак уздовж виткого маршруту Вестрідж-Трейл. Раніше це було місце, де проблемні підлітки вживали наркотики. Я й не здогадувалася, що насправді Вестрідж-Трейл — це міський парк на двадцять тисяч акрів, де можна було ходити й милями нікого не зустріти. Лос-Анджелес змінився, звісно, — і на щастя. Як і я.
Пам’ятаєш, як я пообіцяла собі, що не буду скептичною щодо мого переїзду на Західне узбережжя? Казала собі, що прийму всю цю охайність і культуру одержимості як здоровий спосіб життя і спробую змінити підхід на «стеж за своїм тілом»? Теоретично я за це все взялася. А практично — я була в дуже, дуже, дуже кепському стані. Так, у Нью-Йорку я бігала, але робила це переважно для свого психічного здоров’я, біг не робив мене сильнішою фізично.
Один із моїх найліпших шкільних друзів, Еван, запропонував свою допомогу на моєму шляху до активнішого способу життя. Еван завжди був певним чином моїм доглядачем. Можливо, доглядач — не зовсім влучне слово, він не годував мене яблучним пюре після щоденних силових вправ. Та коли у старших класах батьки забили на моє навчання, саме він запропонував, щоб я готувалася до незалежних тестів. Коли мій супервайзер порадив вступати до вишу в Каліфорнії, саме Еван, глянувши на мої окуляри в роговій оправі та обмотаний довкола шиї шарф у майже тридцятиградусну спеку, сказав, що мені не потрібен нічий дозвіл, щоб переїхати на Східне узбережжя. На додачу до того, що Еван один із моїх найдавніших друзів, він іще й... привабливий. Як моделі з інстаграму. З кубиками преса і виразними «любовними» лініями відразу нижче преса, що у формі літери V сходяться до чоловічої нижньої частини. Як у Девіда Бекхема в рекламі білизни для H&M. Не те щоб я ґуґлила... Утім маю навести аргументи, щоб підтвердити надзвичайно хорошу фізичну Еванову форму. «Я тебе проведу!» — запропонував він есемескою. «Зустрічаємося біля Руньйону».
Каньйон Руньйон — це і траса для піших походів, і красивезна панорама. Тут жінки з повним мейкапом і взуттям на спортивній платформі намагаються піднятися на гори Санта-Моніки зі східного боку. Чоловіки, схожі тілами на грецькі статуї, легко сходять на пагорби, роблячи по дорозі ідеальні селфі. П’ятнадцять хвилин нашої експедиції, і я вже валилася з ніг. «Еване, [задихаючись], може, перепочинемо?» — благала я. «Ум. Добре… ми ж навіть ще й не почали наш похід. Це просто доріжка від парковки до стежки, тому…» Я ще не мала права на привал.
Поки ми дерлися вгору, я почала усвідомлювати, що цей похід був важкий, набагато складніший, ніж я уявляла. Ледве встигала за Еваном, який стрибав із каменя на камінь і мчав угору, вимагаючи від мене того самого. Він усміхався й насолоджувався прогулянкою, поки я, стиснувши зуби, просто намагалася не відстати. Коли ми опинилися перед дуже стрімким підйомом, мені й на думку не спадало його підкорити, але Еван пішов уперед, гукнувши мені: «Уперед, Таро! Зробімо це!» Я вирячилася на нього; Еван майже не спітнів. Глянула вгору на вершину, що видавалася такою стрімкою, аж навряд чи взагалі хто-небудь міг би на неї видертися. Мушу зізнатися, тієї миті я щиро ненавиділа мого давнього друга Евана. Мені й так було важко! Я не можу піднятися на цей пагорб! Цей пагорб був для професійно підготовлених людей, а не для мене. Навіщо Еванові мене принижувати? І оскільки я вже лютую, нафіга Еванові постійно скакати? Нащо це все? Повимахуватися. Я була роздратована, спітніла так, що мій світло-рожевий топ став на тон темніший. Годі з мене. «Еване, я не можу».
«Та ну, це лише невеликий пагорб! Можеш!»
«Еване... я не можу».
Еван глянув на мене не розуміючи. Якусь хвилю до нього доходило, що я здаюся. Ми мовчки рушили подалі від стрімкого пагорба назад до стежки, зупинившись лише раз сфоткатися з конем, щоб показати всім на інстаграмі наше ідеальне життя. #Smile #SquadGoals #Blessed