Щоб заспокоїтись, я зосередилася на любові, яка завжди була зі мною: на своїй власній. Я працювала над любов’ю до себе так давно, що вже мала арсенал способів її виявляти. Якось почула була вислів неповторної, величної Елізабет Гілберт про те, що «Справжня любов вивільняє. Люблячи себе, ти себе вивільняєш». Ці слова озвалися до мене, як міфічна пісня сирени, ігнорувати яку неможливо. (І як ти могла здогадатися, тепер вони живуть на моїй Дошці ідей, закріплені, звісно, скотчем із золотими блискітками. Тож, замість обирати щось із сімейних спогадів, я почала пригадувати час, коли сама собою почувалася вільною, втішеною й сповненою любові. Пригадала особливо теплу і розкішну ванну, яку я собі влаштувала, коли один чувак мене покинув. Пригадала, як бавилася літеплою мантією піни довкола себе і повторювала: «Я хороша». Я подумала про самостійний піший похід у Малібу. Тоді я зайшла далі, ніж уявляла собі, що здатна подужати, уявляла, що знов купаюся в променях помаранчевого сонця, перестрибуючи між валунами, схвильована й вільна, може, трошки настрашена, але в цілковитому мирі з собою. Згадувала лілії, які весь час купую просто тому, що впевнена — заслуговую на них. Безумовна любов почалася, коли я вирішила, що незалежно від того, чи була я успішна, і того, що інші думають про мене, я завжди віритиму в себе й завжди любитиму себе.
Медитуючи зі схрещеними ногами та долонями на колінах, я знала, що мій наступний крок до турботи про себе — глибше обміркувати всю цю історію з «безумовною любов’ю». Я вже відчула смак мистецтва ставитися до себе якнайкраще, а тепер мала зрозуміти, як перенести це у стосунки. Як мені сповнити своє життя людьми, які б мене наснажували? Такі взагалі бувають? Як мені прокласти мости але й встановити межі з власними родичами? Я знала, що не можу контролювати те, як інші люди ставляться до мене, та я могла вирішувати, що для мене прийнятно.
Пролунав дзвоник, медитація завершилась. Я підвелася, повернулася до крамнички й купила скляну фляжку для води зі словом «любов», щоб тримати її на робочому столі. Це мав бути хоч якийсь перший крок.
Мій гарем
Нещодавно на побаченні за вечерею один чоловік закинув мені те, що кількох людей я називала своїми «найкращими подругами». «Як усі вони можуть бути найкращими подругами?» — запитував він. І ще сказав, що як мене послухати, то кожна з подружок була найцікавіша, найтурботливіша, приголомшлива, блискуча та неповторна дівчина-сніжинка. «Хіба таке можливо, щоб усі вони, як на підбір, були найкращі? Я про те, що в тебе перебір із гіперболами». Так от, чоловіче, я не знаю, хто там тебе призначив інспектором зі стилістики мовлення, та все, що я тобі можу відповісти, це «так», остаточне й безповоротне, в мене, курва, найліпші подруги, ма́тері твоїй. Я маю цілий гарем пробивних, розумних, духовно та емоційно щедрих, офігезно найкращих подруг. Кожна з наших дружб — стосунки на все життя, які я активно шукала, а тоді вибудовувала, плекала та зі шкури пнулася, щоб заслужити. Наша дружба тепер безумовна й довічна. Рахунок, будь ласка!
Я не завжди була така залізно впевнена щодо своїх подруг, та й не завжди цінувала їх. Знаю, це звучатиме дивно, але в юності я й гадки не мала, як слід дружити. Дорослі, що мене оточували, хорошого прикладу не давали, тож мені не було кого наслідувати. Натомість батьки казали, що майже всі наші знайомі були потенційними ворогами держави. Якось мене взяла на руки моя улюблена няня Анна, а наступного дня мама верещала: «Анну звільнено! Ти ніколи більше її не побачиш. Її цікавлять лише гроші. Вона злодійка і погано на тебе впливає!» Хоч я мала заледве десять років, та була переконана, що Анна звичайна собі приємна французька експатка, що підробляла масажами, а не якась там жахлива злодійка, що підступно планувала до коліна винищити мою родину. Одного разу Анна подарувала мені скляну пляшечку з фіолетовою олією та блискітками і сказала, що це чари, які захистять мене від моєї матері. Можливо, Анна просто забагато знала, й саме тому її звільнили…