Поки я жила в Нью-Йорку, Ізабель щонеділі запрошувала мене на вечерю до своїх фантастичних батьків. Власним прикладом вона прищепила мені деякі з моїх золотих звичок турботи про себе — вести щоденник, запровадити ритуал висловлення вдячності та подячні листівки. Ізабель навчила мене їсти овочі! Вона найемпатичніша з усіх, кого я знаю, завжди готова поставити себе на місце іншого, зрозуміти, навіть якщо їхня позиція зовсім незрозуміла або не властива Ізабель. Я нагадую їй, що на ту ж турботу, якою вона оточує своїх друзів, заслуговує й вона сама. Надсилаю їй пакунки-турботи-про-себе з олійками, нотатниками, свічками, сподіваючись, що це допоможе їй себе побалувати. А ще, звісно, є моя Лорен, сусідка та найкраща подружка довіку. Ми познайомилися в старших класах школи, коли я ще мала звичку ховатися, прибравши амплуа «творчої дівчинки, дуже розумної й дуже глибоко замріяної». Вона рентгеном просканувала мій удаваний образ і намагалася познайомитися зі справжньою мною. Лорен належить до того типу подруг, що коли я попросила про гарячий шоколад на день народження, здивувала мене не лише какао з маршмелоу, а й рожевими тістечками-макарунами та шампанським. Вона докладає великих зусиль, щоб її близькі почувалися особливими, і я намагаюся давати їй те саме. Я обіймаю її на дивані й годинами слухаю її обурення через «драного Дейва», її недолугого начальника, стільки, скільки їй потрібно, щоб виговоритись. Детально змальовую свої вигадливі плани спалити Дейвову хату, аж Лорен нарешті пробиває на сміх. Коли вона цього року таки звільнилася, знаєш, я намовила дівчат надіслати їй величезний кошик орхідей на знак перемоги. Як тобі таке, Дейве? І я таки можу спалити твій дім, між іншим.
Може видатися, що мій гарем — це коло взаємообміну. Віддаєш — здобуваєш. Та насправді ми всі прагнемо лише віддавати, віддавати, віддавати. Ми не ставимося одна до одної ласкаво, сподіваючись отримати щось натомість. Це просто так добре — бути щедрими одна до одної. Щось таке особливе коїться в душі, коли ти огортаєш любов’ю іншу людину. Я щороку підписую для цих жінок валентинки. Я печу для них хліб, коли вони збираються в мене на вечерю. Не всі ми живемо поруч і не всі пов’язані між собою, тому я подорожую туди, де живе кожна з них (до Сан-Франциско, Нью-Йорка, Токіо, округу Оріндж). А коли не можу дозволити собі злітати до них, то посидіти в скайпі з келихом вина — чудовий спосіб поспілкуватися. Зателефонувати хвилин на двадцять дорогою на роботу — теж цілком достатньо, щоб довідатися про їхні справи. Усе, що я роблю, покликане показати, як я їх ціную. А ще я щодня надсилаю у Всесвіт добрі думки про них. Згадую їх у своєму щоденнику, думаю про них під час тривалих прогулянок, дякую за них у переліку вдячності. Якщо все це видається тобі забобонними дурничками, вибачай, але мені приємно жити у світі, де хороші наміри та думки теж мають значення.
Мені вдається так дбати про своїх подруг, бо я виділила для них місце у своєму житті. Я розпрощалася з усіма, хто мене виснажує. Якщо, повертаючись з обіду, я подумала: Елен знову ні на йоту не поцікавилася моїми справами, то більше я не спокушатиму долю й не обідатиму разом з Елен. І я більше не тусуюся з людьми, з якими не хочу тусуватися. Ти це почула? Я БІЛЬШЕ НЕ ТУСУЮСЯ З ТИМИ, З КИМ ТУСУВАТИСЯ НЕ ХОЧУ. Це може й очевидні речі, але скільки разів ти бридилася вечеряти зі Стівом, а потім таки похмуро йшла, бо «мусила піти»? Скільки разів ти думала: «Стіве, годі вже себе рекламувати й проповідувати свою чергову ЧУДОДІЙНУ дієту, яку всі СПРАВДІ МАЮТЬ СПРОБУВАТИ. ЖИТИ НА ВОДІ, ЛИМОНЧИКУ Й КАЄНСЬКОМУ ПЕРЦЕВІ — НЕ ДІЄТА, ЦЕ ГОЛОДУВАННЯ, СТІВЕ! Послухай мене дуже, дуже уважно: ти не мусиш вечеряти з кимось, із ким ти вечеряти не хочеш. Я взагалі перестала зустрічатися з людьми, з якими бачилася суто з обов’язку, і НІЧОГО поганого зі мною не сталося.