Чи це тільки я так заморочуюся?
Я страждала на глибоку параною через те, що люди мене буцімто недолюблюють. Або, принаймні, як я собі думала, вони завжди мене оцінюють. Припускала, що на оціночній шкалі кожного знайомого перебуваю переважно між «так собі» та «ой, фу». Я страшенно переймалася зворотним зв›язком, прокручувала подумки найбуденніші розмови та мучила себе за те, як я, на мою думку, в цих розмовах налажала.
У дитинстві, якщо вчитель дорікав мені за невчасно здану домашку, сприймала це за особисту образу. Він, певно, ненавидить мене. В універі, якщо новенький гарненький хіпстер із Нью-Йорка якось не так на мене глянув, вважала, що він критично оцінив мій одяг і вирішив, що я не варта його товариства. Уже дорослою, на роботі, щонайменшу критику у свій бік сприймала за особисту поразку і припускала, що мій начальник тепер мене зневажає. Він міг скільки завгодно повторювати: «Я тобі про це кажу лише тому, що переймаюся твоїм зростанням», — для мене це все одно лунало як: «От же ж лузерка. Ти мені більше не подобаєшся».
Борючись із тим «фактом», що всі мене оцінювали, я гарувала як проклята, щоб не давати жодних підстав для критики. Гадала, що як тяжко працюватиму, то й справді зможу контролювати ставлення до мене інших людей. Я завжди була улюбленицею викладачів. Я виконувала додаткові завдання до інших додаткових завдань. Я вчилася на перервах, взяла участь в акціях протесту, як порадила моя біологиня, хоча й БЛИЗЬКО не уявляла, проти чого ми протестували. (Проти прання, здається? Була така тема?) Вже дорослою, на роботі, я завжди так старалася, що всім іншим було мало місця. Чи я справді мусила бути найпроактивнішою, найкомунікативнішою й найперепрацьованішою людиною в офісі? Чи так важливо було найпершою відповісти на кожен лист, прийти на кожну зустріч із новими, глибоко дослідженими, інновативними ідеями (навіть коли про них ніхто не просив)? Невже було так необхідно не лише дати чудову презентацію, а й здивувати всіх присутніх печивом із найкращої пекарні міста? Чи було воно того варте: хапатися за кожен найдрібніший проект, як за універсальне свідчення моєї людської цінності? Це ж кому конкретно і що саме я намагалася довести?
Це виснажливо, а насправді — ще й неможливо: контролювати, що думають про тебе інші. Марна гонитва, яку я не могла продовжувати. Авжеж, надмірне завзяття часто оберталося проти мене. На роботі люди гадали, що я їх із таким ентузіазмом незабаром підсиджу чи спробую показати з негативного боку. Дехто вважав, що я нещира, бо не можливо так перейматися кожним і усіма своїми проектами, як видавалося, переймаюся ними я. Усе, чого прагнула, це схвалення колег, а натомість провокувала підозри. Виявляється, неможливо керувати сприйняттям інших, і що дужче ти силуєшся, то вищий ризик втратити почуття власної гідності та відштовхнути людей. Мені знадобилося кілька десятків років виснажливого галопу в гонитві за чиїмось схваленням, щоб зрозуміти засадничу правду, якою я хочу поділитися з тобою:
Усім байдуже. Ніхто не стежить за тобою. Ніхто, оцінюючи тебе, не підсумовує твоїх кроків. Люди цього не роблять, бо всі надто перейняті собою. Вони самі безперервно оцінюють власні життя й обдумують свої події, от і я, хоч дуже тебе люблю, але мені зараз ідеться не про тебе.
Хочеш, доведу?
Саме цієї миті хіба ти не обмірковуєш дій усіх своїх знайомих, не проходишся списками, розбираючи кожен їхній вчинок? Чи ти злишся на приятеля, що скасував заплановану вечерю минулого тижня? Чи може, ти міркуєш, що треба замовити на «Амазоні»? Я от думаю про новий органічний пральний засіб і гігантську пачку туалетного паперу, щоб більше ніколи, НІКОЛИ зненацька не лишитися з останнім клаптиком. Ти зараз думаєш про свою колегу, про те, яка знервована вона була на важливій презентації? Смієшся з того, як кумедно вона обмовилася? Чи тієї миті ти розчулилася й відчула приязнь, бо зрозуміла, як вона переймається тим проектом, а вже наступної миті викинула це з голови?
Ми так багато втрачаємо часу, міркуючи про те, як інші ставляться до нас, а інші тимчасом переважно взагалі про нас не думають. Усі вони занурені у власні історії, тож коли й думають про нас, то, вірогідно, щось хороше. Принаймні я навчилася завжди припускати саме це. Я виховала в собі глибоку проною — переконання, що люди за моєю спиною в таємній змові діють на мою користь. Коли опиняюся в натовпі незнайомих людей на вечірці, то припускаю, що всім їм умить починаю подобатися. Коли мені страшно йти на зустріч із новими партнерами, переконую себе: «Усі в цій кімнаті тебе обожнюють». Я припускаю, що високий хлопчина в камуфляжній куртці — теж частина змови на мою користь. Він радіє, що я підійшла, і щиро зацікавлений нашою розмовою. І я віддячую іншим тією ж монетою: припускаю, що кожна людина — класна і варта мого часу і приязні, поки не доведено протилежне.