У двадцять дев’ять, коли більшість моїх друзів уже знайшли «свою людину», я почала зустрічатися з приємним, здавалося, але дуже пригніченим хлопцем Беном, який страждав на депресію. Тяжкий випадок, все як я люблю. «Підходящий» за всіма пунктами. Він був зреалізованим керівником у рекламному бізнесі й обертався в елітних колах. Навчався не лише в Гарварді, а й у Гарвардській школі бізнесу. Зневірився у своїй роботі, влаштував собі «перерву від життя» й мешкав із лабрадором на ім’я Нікола Тесла, — «єдиною людиною, що надавала сенсу його життю». Я вирішила не акцентувати на слові «людина». Хай там як, а Нікола Тесла ЛЮТО НЕНАВИДІВ Бена і тікав із кімнати, щойно той заходив туди. Я зроду не бачила, щоб тварина так не сприймала свого господаря. «Бачиш, навіть ті, хто люблять — тікають від мене», — побивався Бен. Одного вечора, коли ми дивилися у нього вдома телек, Нікола заходився кусати мене за руку і гавкати, щоб я злізла з «його» (Бенові слова) дивана. Я запитала, чому Нікола так жахливо поводиться. «Нікола кусає всіх, навіть мене, і його точно не можна підпускати до дітей… Ну, такий він уже є», — пояснив Бен, ніби так і треба. Коли я запитала, чи він не думав про те, щоб найняти кінолога і потренуватися з собакою, він скептично глянув на мене і видав: «Я не хочу змінювати його особистість. Якщо він хоче кусатися чи ненавидіти мене, це його спосіб самовираження». А ЩО ТАМ З ДІТЬМИ, БЕНЕ? Цього я вже не спитала.
Зустрічатися з Беном було черговим поганим «днем байбака». Я розуміла, що трохи дивно «рятувати» наші кількатижневі стосунки, але була така певна, що як приділю йому ще трошечки часу та уваги, то мій оптимізм і нещодавно віднайдена стабільність передадуться також і йому, і вуаля, нарцисична личина спаде, а з-під неї вигулькне мій принц. Я розвію злі чари та вирятую успішного, елітного Бена з його пригніченого, апатичного стану. Ще я розповіла Бенові, як терпляче підтримуватиму його в цій кризі майже середнього віку. «Ти чудова, — сказав він. — Але ти маєш знати, що я вганяю в депресію навіть свою психотерапевтку, тому дуже сумніваюся, що в тебе вийде краще, ніж у неї». «О, дорогий Бене, — подумала я, — ти просто ще не знаєш, яка я надзвичайна».
На одне з побачень я запросила Бена подивитися фільм разом із сім’єю моєї подруги Фіш. Тієї Фіш, із мого гарему, що підбила мене полетіти в Токіо. Щоразу, коли опиняюся вдома в її батьків, на мене спадає цілковитий і всеохопний спокій. Так наче мене накачали заспокійливим для душі. Їхній дім якийсь аж фізично гостинний. На дерев’яних коридорних стінах розвішені сімейні фото, майже в кожній кімнаті стоїть диван, що промовляє: «Сідай, розкажи про свій день!» А з її батьками ти відразу почуваєшся частиною родини. Коли я заходжу, її мама завжди вигукує: «Тарусю!» — а тоді обіймає й розпитує, як мої справи. З її татом я завжди раджуся щодо роботи, він одна з моїх Рольових моделей. Дім, де росла Фіш, саме місце та атмосфера, що в ньому панує, завжди були взірцем того, як я уявляю свій власний дім і сім’ю колись у майбутньому: надійність, любов, відкритість. Усе це я пояснила Бенові й була в захваті, що розділю з ним щось майже священне для мене.
Фіш із чоловіком, її батьки, собака і я сиділи біля телевізора й чекали на Бена, щоб разом подивитися фільм, аж ось я отримала від нього есемеску: «Даруй, маю пропустити, я ще не потренувався». ЩО? Я відчула приплив злості й розчарування. Це для мене був дуже важливий вечір, коли мій хлопець мав познайомитися з моєю найкращою подругою та її родиною, а він в останній момент зіскочив? «Про що ти?» — швидко відписала я. «Якщо не поприсідаю, то вийде, що нічого сьогодні не зробив, і почуватимусь лузером», — блискавично відписав він. Йому було байдуже, якою лузеркою почуватимусь я, якщо він мене отак кидане. Він навіть не перепросив. Мене раптом накрили водночас сором і виснаження. Бен не просто розчарував мене, він розчаровував мене в кожній можливій чоловічій ролі. Я пояснила Фіш та її родині, що в Бена прихопило живіт, а сама вирішила сховатись у вбиральні, щоб добряче виплакатися.
Виходячи з вітальні, відчувала, як до очей підступили сльози, а серце пронизала нестерпна відраза до себе. Чому я повторювала ТУ САМУ СРАНУ ПОМИЛКУ? Як вийшло, що я знову зустрічаюся з кимось аж таким безнадійним, хто не може дотримати навіть обіцянки прийти у гості? А тоді я побачила на стіні «сімейну історію», клаптиковий гобелен, який вишила мама Фіш. Колись Фіш пояснювала, як ця тонка, неймовірно деталізована вишивка показує тісний зв’язок між членами їхньої родини. На одному з клаптиків була Статуя свободи на тлі нью-йоркського небокраю і з кораблем на передньому плані, який символізував те, як її бабуся й дідусь іммігрували з Німеччини. На іншому — зображено її батьків, що, тримаючись за руки, обмінювалися весільними обітницями під хупою, а двоє синіх голубів цілувалися над їхніми головами. Усі діти мали свої клаптики, й кожна ниточка, кожна дрібнесенька деталь були уособленням їхньої взаємної відданості та близькості.