Я засукала рукава і повідомила кожному, кого знала, а також багатьом незнайомцям, що відкрита до пропозицій. «Маєте для мене когось на прикметі?» — тітці, що депілювала мене воском. «Якщо ви мене ні з ким не познайомите, то хто ж тоді?» — цілковитому незнайомцеві, якого зустріла на робочому заході сім хвилин тому. Зрештою, колега, якого я обожнюю, сказав, що знає хлопця саме для мене: це Денні. Денні виявився красенем-фінансистом. Він мав успішну кар’єру, нещодавно придбав будинок і носив окуляри в роговій оправі. — «Так» за всіма пунктами. Усе було при ньому, а такі хлопці мені подобаються.
На першому побаченні, коли Денні пішов до вбиральні, я усвідомила, що він не поставив мені жодного запитання. Поки я цмулила свою першу текілу з содовою, він виступав з монологом про свою крутість та неабиякість. Чи знала я, що він увійшов до рейтингу «30 до 30-ти» Forbes? Чи чула, що Bloomberg News згадували його як одного з найкращих та наймолодших айбанкірів галузі? Та хто в біса такі ці айбанкіри? Це з тієї ж опери, що й айфони? Чи знала я, що він зависав з «Лін» після четвертого перегляду «Гамільтона»? Що за Лін взагалі? Про що він?... Аааааааааа! Це він хизується знайомством із Ліном-Мануелем Мірандою, творцем того мюзиклу. Круто, круто, круто. Мене вернуло від його невичерпного потоку вихвалянь, але зовсім не турбувало, що Денні не виявив до мене ні краплі зацікавленості. Я знала з попередніх самодосліджень, що він ідеально вписувався у мої шаблонні уподобання: мав усі позірні ознаки успішності, що я з дитинства навчилася цінувати, не надто переймався мною і викликав бажання врятувати його. Я все це знала. Знала достеменно, але на тому першому побаченні сказала собі подумки, що погоджуся на Денні.
Я була переконана, що зможу його змінити. Була певна, що виліплю з нього когось цікавого для себе. А як і не вийде, то... навіть і не знаю,.. — то принаймні матиму хлопця.
На одному з перших побачень ми сиділи в Денні вдома на дивані, виготовленому під замовлення. Він показував, як облаштував освітлення у вітальні для справжнього світлового шоу. Завдяки кольоровим лампам, коли він натискав одну кнопку на айфоні, нас заливало біло-жовтаве сяєво, немов ми опинялися в тропічній Африці. Інша кнопка переносила нас у так звану Ісландію, що своїм разючим поєднанням рожевого та синього радше нагадувала поганенький нічний клуб, аніж Рейк’явік. «Хіба це не космос? Ти уявляєш, я сам це налаштував», — розводився він, шукаючи мого схвалення. «Так, це чудово», — промурмотіла я, а насправді подумала, що це, певно, найочевидніша холостяцька фішка для зваблення серед усіх, що я лишень можу пригадати.
Я ж прийшла підготована й рішуче налаштована, що на цьому побаченні ми за будь-яку ціну маємо краще пізнати одне одного. Розблокувала свій айфон і відкрила для Денні тест «36 запитань, що ведуть до кохання» від New York Times. Пояснила, що ці запитання сприяють зближенню, зачіпаючи інтимні теми. «Люблю тести, я завжди набираю багато балів», — відповів Денні. «Тут не треба набирати балів», — пояснила я, сміючись. — «Цей тест просто допоможе нам стати ближчими. Я майже певна, що тут не буває переможців». «Ага. Ну, побачимо» — виклично відказав він.
Я поставила Денні одне з запитань: «Ти прагнеш слави? Якої саме?» «Таке просте запитання», — сказав він. — «Авжеж, я хочу слави, хочу, щоб мене пам’ятали». «Але як би ти хотів уславитися? Як саме люди мали би думати про тебе?» — наполягала я. «Та все одно як. За щось хороше чи погане. Мені байдуже, якщо мене ненавидітимуть. Головне, щоб пам’ятали вічно». Га? Ти серйозно, Денні? Тієї миті я мала б зірватися й тікати.
Та я не втекла. Я ще ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ зустрічалася з ним, хоча все віщувало якусь лажу. Ба ми експресом мчали до великої купи лайна! Одного разу він потайки обкурився травичкою перед святковою вечіркою, хоча й знав, що я не в захваті від шмалі. Тривожний дзвіночок. А як зверхньо він виголошував: «Це слушно!» — після кожної моєї тези, ніби це він визначав, які з моїх висловлювань цілком позбавлені сенсу, а які ні. ЩЕ ОДИН ДУЖЕ НАБРИДЛИВИЙ ТРИВОЖНИЙ ДЗВІНОЧОК. А потім, на винній дегустації, він порадив сомельє позбутися телевізора, бо ця індустрія, мовляв, доживає останні дні, вже й брикати перестала. ЗНАЮЧИ, ЩО Я ПРАЦЮЮ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ Й САМЕ ЦИМ ЗАРОБЛЯЮ НА ЖИТТЯ. Це мало би стати найвиразнішим тривожним дзвіночком, бо красномовно свідчило про те, що він зовсім не переймався моїми почуттями.
Я з першого ж побачення знала, що ці стосунки приречені. Та це не заважало мені вихвалятись нашим щастям в інстаграмчику. Ось ми в поході, поруч зі вказівником «Стежка закоханих», грайливо вказуємо одне на одного. Ось ми позуємо з мавпами в зоопарку Сан Дієґо. З МАВПАМИ, ТРЯСЦЯ! І такі щасливі. Я хотіла збудувати щастя в інстаграмі, але так не буває. Щастя або в самих стосунках, або його нема. А в наших було порожнісінько. Щомісяця я відчувала дедалі глибше, що заслуговую значно кращого. Так воно і було.