Тепер добре розумію, що відбувалося. Я була цілком безсила проти своїх батьків, але існувала ця малеча, яку я могла щемити. І за все насильство, крики, свавілля, які я сама пережила за попередні п’ять років, я тепер могла відігратися на своїй крихітній, милій, невинній сестрі-янголятку. Можливо, ми би переросли це, якби не той невеселий факт, що розлучившись, мої батьки розділили нас, коли я мала дванадцять, а вона шість років. Ми росли нарізно і так ніколи не пізнали одна одної. Мені б так хотілося мати якісь не драматичні спогади про сестру, де б ми просто ТУСУВАЛИСЯ разом. На жаль, переважно згадується те, як я вела перемовини з мамою про зустрічі з сестрою.
Так склалося, що мої батьки не додумалися спланувати, як ми з сестрою бачитимемось, тому, в цьому батьківському вакуумі, мені у дванадцять років довелося головувати на наших спільних перемовинах щодо опіки над сестрою. Поки я не отримала водійських прав, то, коли хотіла побачитися з сестрою, мусила бачитися ще й з мамою. А от від цього я була така-щаслива-аж-мало-не-вистрибувала-з-машини-на-ходу щоразу, коли ми зустрічалися. Напевно, спогади сестри про мене зводяться до того, що я гнівалася або була вкрай роздратована. Я БУЛА ЗБІСА НЕ В ПОРЯДКУ.
На третьому році одіссеї до райських берегів турботи про себе, в чудові двадцять сім років, непорівнювано стабільніша і щасливіша, я міркувала, як можна відбудувати стосунки з молодшою сестрою. Почала помічати, що пишу в щоденнику про те, як би мені хотілося спілкуватися з нею, і що я не уявляю, як мені підманити її до себе. Як я можу їй сподобатися? Повторюю: я й досі переважно поводилася з нею як стерво. Коли, скажімо, поїхала навідати її в універі в Коннектикут, то просто не змогла СТРИМАТИСЯ й наполягла, щоб вона замовила на обід точнісінько те саме, що і я (салат, Діано, не солодкі грінки!) Або дуже чітко дала зрозуміти, що розчарована її побутовими рішеннями. Коли вона винайняла квартиру, навіть не оглянувши її перед тим, я допитувала сестру, як агент розвідки порушника державної таємниці. Чи й справді вона така безвідповідальна дурепа, щоб підписати орендний договір і залишити завдаток за квартиру, якої не бачила? А що як це все шахрайство? Що, коли вона через це зазнає фінансового краху? Невже за всі ці роки вона нічого не засвоїла на прикладі наших батьків?! І ЧОМУ ВОНА НОСИТЬ ЛИШЕ ПРИГЛУШЕНІ КОЛЬОРИ? Хіба не ясно, що вони роблять її бляклою? Коли я купила їй яскраво-рожеву торбинку на день народження, мені було боляче чути, що та їй не СПОДОБАЛАСЯ.
Намагаючись контролювати сестру, я, водночас, благала її пробачити мені моє ставлення до неї, маленької. Раз на рік, обливаючись слізьми, я просила пробачення, а тоді швидко про те забувала. «Діано, я ніколи не казала цього раніше, та я мала бути кращою старшою сестрою. Мені таааааак шкода, що не була. Ненавиджу себе за це. Чи зможеш ти мені пробачити, що колись я лякала тебе, що навернуся в саєнтологію і як ти через це плакала?» Я відчайдушно прагнула прощення, а Діана відверто знуджено казала: «Таро, торік ми це вже проходили. Я не вважаю тебе пекельною кобилою і не думаю, що ти така вже погана старша сестра. У нас була до біса нещаслива родина. Я тобі пробачаю. Пробач собі й ти».
Та пробачити собі я не могла. Я ні хріна не уявляла, що ще можна вчинити для налагодження наших стосунків, окрім того, щоб нескінченно себе картати. Я питала своїх друзів, як вони залишалися близькими з братами й сестрами. Переважно друзі жахалися через те, що нас з Діаною розлучили в дитинстві, і нічого не могли до пуття порадити. Дехто дивувався, довідавшись, що я маю сестру. Оце вже було тривожно. Я навіть шукала книжки про те, як налагодити сестринські стосунки, але не пощастило. Наші обставини були надто неповторні. Я розпитувала старших людей, колег, батьків, тренерів зі спортзали, котрі взагалі встановлювали зоровий контакт, лише намагаючись продати свої дико недешеві послуги, але ніхто не мав жодних відповідей. Так мені лишився єдиний варіант: змусити сестру підняти слухавку і дізнатися, чи не має вона якихось ідей щодо того, як, чорт забирай, нам діяти.
«Ого… Що ж, гадаю, це непоганий початок — відверто поговорити про те, що відбувається», — сказала вона, коли я нарешті додзвонилася. «Чи роблю я щось, що тебе бісить, чого б мені краще не робити?» — запитала я, таємно сподіваючись, що сестра й думки такої не допустить і проспіває: «Ти досконала, сестро Таро». Ха-ха, а от і ні. «Ну, постійні вибачення таки дратують. І всі непрохані життєві поради не дуже мене тішать». Ауч. Гаразд. Отже, є два пункти, над якими я можу попрацювати. «А ще, — продовжила вона, — мені здається, в тебе є уявлення про те, які мають бути наші взаємини. Типу, ідеально спілкуватися, зідзвонюватися весь час, а я от просто ненавиджу дзвінки. Я ні з ким не спілкуюся телефоном. Ти розповідаєш про своїх подруг, як вони весь час готові вислухати й підтримати тебе, та я не певна, чи зможу колись так підтримувати тебе. Це мене дуже засмучує… Боюся, для тебе я суцільне розчарування». Тут моє серце просто розірвалося на шмаття. ВОНА боялася, що розчаровує мене? Ой ні, Діано, ніііі. Не дивно, що вона не хотіла підіймати слухавку. Я тиснула на неї, мої перепрошення були егоїстичні, я очікувала так нездійсненно багато від наших стосунків, аж вона постійно почувалася недостатньо хорошою. Але вона ЗАВЖДИ була достатньо хороша. Та вона найкраща, чорт забирай.