— А, власне, якби не я, то пан Зварич ще стояв би під хатою, — говорила пані Керницька. — Причепурювався, як на празник.
— Ну, панна в хаті, не випадає! — підсміхнувся Городюк і моргнув оком через окуляри.
— Яка там панна! — махнула легковажно рукою пані Керницька.
Пані Городюкова не забирала слова. Висока, сива як голуб, гарними чорними очима дивилася з любов’ю на Петра, що стояв серед кімнати, свіжий, здоровий, опалений сонцем і рум’яний на лицях. Здавалося їй, що це не сестрин син, а її власна дитина — так любила вона отого «хлопчиська паскудного», як не раз говорила йому.
— Ет, ви тут за панни почали… — знетерпеливився отець Керницький. — Я цікавий, що там нового в місті… Ходіть, молодче, сідайте та розказуйте! — звернувся він до Петра і, взявши його за руку, повів до канапи та посадив поруч себе.
— Війна зі Сербією вже почалася, — став розповідати Зварич.
— Вже почалася! — покрутив недовірливо головою отець Керницький. — А ми знаємо, що щойно тільки виповіджена.
— Військо вже їде, і нині рано, як кажуть, мали початися перші бої.
— «Мали початися» — то ще дуже далеке до «почалися», — заопонував панотець.
— Як же це? — здивувався Городюк.
— Зовсім просто, господине! Моя думка така, що серби скапітулюють і не буде кровопролитія.
— То ви, отче, не знаєте сербів… Я особисто не маю нічого проти того, щоби сербам трохи втерти носа. Забагато наброїли.
— І я те саме кажу, — обізвалася пані Керницька. — Зачіпалися на кожнім кроці…
— То правда, пане добродію, — погоджувався панотець, — але все ж таки воно ліпше було б, якби якось мирно цілу ту справу полагодити.
— Як ви це розумієте? — спитав Городюк. Отець Керницький звернув до нього свою кругленьку лису голову і затріпав розчепіреними руками.
— Я ж казав як, пане добродію: серби скапітулюють, і буде по всім.
— Дав би Бог, — зітхнула пані Городюкова. — Мені чогось їх, знаєте, панство, жаль. Все ж то слав’яни…
— Добрі слав’яни, — обрушилась пані Керницька. — А що вони болгарам недавно виробляли?!.
— То, Юльцю, зовсім, пане добродію, інша справа, — почав боронити сербів панотець.
— Лишім, панство, слав’ян! — перебив Городюк. — Слухай, Петре, а що там з Росією чувати?
— Мобілізує. Кажуть, що за день-два може вибухнути війна між нею, Австрією і Німеччиною.
Отець Керницький хвилю мовчки кліпав очима, збираючи думки, а далі підняв руки до неба.
— Бог ласкав, пане добродію, не допустить до такого нещастя. Ще нехай би там, пане добродію, зі Сербією билися. Але з Росією, борони, Боже. Нещастя було б. Таж то сила! Хто може з нею зачіпатися!?..
— Сила, але на глиняних ногах! — докинув Городюк.
— Те-те-те, господине. То в вашім «Ділі» так пишуть.
— В «Ділі» пишуть те, що правда. Ти сам нарікав під час російсько-японської війни, що в Росії крадуть, як круки, — докинула від себе пані Керницька.
— Юльцю! Чи я кажу, любо, що не нарікав? Але пан директор що іншого твердить.
— Я тільки стверджую факт, отче-добродію. Росія — велике дерево, але підгннле, спорохнявіле, і перша-ліпша буря його переверне.
— Думаєте, може, господине, що ваші «Соколи» і «Січі» перевернуть його? Помалу, помалу.
Директор нервовим рухом відгорнув з-під горла бороду, а далі скинув окуляри і почав їх чистити.
— Хто знає! — вимовляв з притиском і усміхаючись злобно. — Може, наші «Соколи» і «Січі» таки перевернуть догори ногами вашу матушку…
Отця Керницького став нараз тиснути ковнірець, і він витягав, як міг, свою коротку грубу шию з нього.
Пані Городюкова не віднині знала, що чищення окулярів у чоловіка а тиснення ковнірця в отця Керницького означає поденервування, і тому прийшла загроженому мирові на поміч:
— Слухай, Петре, — звернулась до вихованка, — а як там у Золочеві? Спокійно, як звичайно?
— Спокійно воно ніби є, але не як звичайно. Багато військових, по казармах страшенний рух. Одна сотня трийцятьп’ятого полку відходила нині на Броди.
— Одна сотня — то ще не армія, — сказав Городюк, вже спокійний і з вичищеними окулярами на носі.
— Кажуть, що минулої ночі багато артилерії відійшло, а кавалерія мала також іти. Все на російську границю.
— А як люди?
— Жиди найбільше гарячаться. Патріоти такі, що й не приступай. Нині рано на Валах співали гімн, а якийсь хлоп не скинув шапки. Кинулися на нього, ледви вирвався.
— Певно, вони перші до такого, — промовив гнівливо Городюк. Він їх недолюблював віддавна і довів до цього, що в селі був тільки один жид.