Підглянути добре, але треба було тепер нечутно відійти, бо ану ж Наталка зірветься з кладки або хоч глипне несподівано в його сторону. Але й покидати жаль… Саме тепер Наталка підняла на воду одну ногу і приглядалась їй. То перебирала пальчиками, що рубіном миготіли від сонця, то вигинала вниз цілу стопу, міряючи оком підбиття, чи високе. Петро мав найліпшу нагоду переконатися про правдивість слів отця Еміліяна, який часто хвалився, напинаючись не так на всю висоту, як на всю ширину: «Ми, Керницькі, всі расові». На старім Керницькім цього не можна було пізнати, бо салом обріс занадто, але Наталка була струнка як яличка і чути було в ній стару добру попівську расу, яка споконвіку плекалась і вишляхетнювала по затишних приходствах.
Не знать, чим би те підглядання Петрове було скінчилося. Зварич щораз то більше нагинався і витягав шию, мов цікавий журавель. В молодечім запалі міг стратити рівновагу і гепнути собою перед лице молоденької Зузанни, яка, щоправда, тільки ноги мила, але все ж таки була в купелі. На щастя, затупотіли якісь босі ноги по стежці, і Петро, відірвавши очі від Наталки, почав пильно шукати за малинами. Із-за куща порічок блиснула червона хустина, і здоровий жіночий голос закликав:
— Паничу! Прошу йти до кави… А не бачили де нашої панночки?!..
То Настунька, панотцева наймичка, вийшла шукати за молодими.
Петро зробив кілька кроків назадгузь і щойно тоді відповів:
— Не бачив… не знаю, де панночка!
— Ну, то йдіть самі, а я пошукаю. Може, в альтанці вишивають… Але я кликала, — додала, якби до себе, — були б обізвалися.
Настунька знову задудніла по стежці, а за нею поволеньки поплівся Петро.
Раз у раз приставав і оглядався, чи не майорить уже серед малин зелена хустка, не блистить золоте волосся.
Не було…
Коли ж підійшов під ґанок, з садка вийшла саме Наталка, трохи задихана і вже без хустки. Вона, як тільки почула голос Петра, спершу притаїлась, а потім швидко — мешти на ноги і поза пасіку хотіла перебігти його. Але тільки рівночасно з ним поспіла.
— Добрий вечір, панно Наталко, — привітався Петро весело.
— Моє поважання! — ледве кивнула головою і, мов ображена королівна, ввійшла на веранду.
Петро зробив таку міну, ніби мовляв: «Не знаю, в чім річ».
— Ви, може, на мене чого злі? — запитався.
Наталка блиснула на нього сердитим оком і відворкнула:
— То так не робиться, пане Зварич.
— Ов, буря і то така дуже офіціальна: «Пане Зварич», — попробував зажартувати Петро, але жарт вислухали тільки стіни салону, бо Наталка зникла вже за дверима канцелярії.
При столі в їдальнім покої були вже всі. Знана з доброти бужанська кава парувала з філіжанок і манила розкішним ароматом. Пані Керницька глянула ще на стіл, чи все в порядку, і просила сідати. Бракувало Петра і Наталки.
Рушила до дверей, щоб ще раз кликати, бо кава вистигне, а всім прецінь відомо, що зимна кава нічого не варта. Але в дверях стрінулася з Петром і відразу напала на нього.
— Де ви подіваєтеся? Я вже дівку посилала і сама кликала, а вас ні ду-ду!..
— По городі ходив трохи, — відповів Зварич. А побачивши, що другими дверми входить Наталка, додав голосніше: — Малини збирав, такі гарні там ще є!..
Наталка навіть не зволила подивитись у його сторону. Паніматка здивувалась трохи поведенням Наталки.
— А ти віталася вже з паном Петром?!
— Так, ми вже бачились…коло веранди! — сказав весело Зварич і глипнув на Наталку.
Вона ж сиділа мовчки, вп’яливши зір у булку та мішаючи каву без цукру. Горішня губа видулась, а храпки в носі нервово розширялись.
«Недобра на мене! — подумав з любістю Петро. — Треба буде перепрошувати».
На згадку перепросин йому аж серце живіше забилося… Вже кілька разів мусив перепрошувати її. Раз — як кидалися снігом і він її отим срібним пухом закидав геть, що й носа не було видно. Ще як був у семім класі. Вона мало не плакала тоді… Другий раз — як застукав її на вишні, а вона, заскочена і засоромлена, шугнула з гілля на землю. Але образа заключалась не в тім. Спускаючись уділ, зачепила спідничкою за сучок і одно — що роздерла її, друге — що хвильку мала її цілу під бородою. Наталка образилася страшенно, хоч Петро присягався, що не тільки не думав її страшити, але й нічогісінько не бачив. Третій раз образа фактично мала підставу. Минулого року під час ферій були разом у сусіднього священика на іменинах. Наталка сиділа на цензурі і була за книжку. Він тоді сказав про неї, що обкладинка гарна, але зміст не цікавий. Наталка якраз вибрала той висказ і потім смертельно була ображена, хоч завсіди каже, що в забаві не сміє бути жодних образ.