Кожний раз, коли тільки вона надулася — справедливо чи ні,— він старався вдобрухати її. Яка вона тоді симпатична, коли нібито ще гнівається, а вже куточки уст тремтять легеньким усміхом!.. Сині очі, прикриті темними віями, спершу тільки жмуряться гнівливо і неприєднано. Але згодом повіки розхилюються, а брови в кутках підносяться догори, а напіввідслонені очі подивляться кудись у далечінь так якось дивно, що на душі в нього тоді радісно, як у маєвий ранок.
Минулого року за цю нещасну цензуру спеціально перепросини вдалися.
— Панно Наталко, — говорив їй потім Петро, — адже я вас не хотів образити!..
— «Дурна гуска без змісту» — то ви вважаєте за комплімент?
— Але ж я так не казав!..
— Але думали. Зрештою, може, маєте рацію. От собі попадянка, що ледве Львів бачила.
— І я також попович, і також поза Львовом далеко не був. А сказав вам от так, щоби щось сказати. Не гнівайтеся на мене, бігме, я про вас так не думаю.
Не знати, як воно сталося, але при тім узяв Петро її за руку, і, хоч не сказав більше ні слова, образа дуже швидко зникла. Наталка, щоправда, вирвала руку, але він донині не певний чому. Чи засоромлена його сміливістю, чи перестрашена Настунькою, що йшла попри них до городу. З тієї пори ще частіше, як досі, ловив її погляд на собі або ловив себе, що поглядом блукає по ній!
Нині також треба буде перепрошувати Наталку. Тільки що нинішня його провина трошки інакша від усіх попередніх. Виразно чув, що погано поступив, і сам встидався перед собою, хоч хто знає, як би зробив удруге, коли б ще раз йому таке трапилося.
Весь час підвечірку сидів тихенько, крадькома зиркаючи на Наталку. Вона ж ні разу не піднесла на нього очей, а віддуті губи зраджували сердитість.
В розмові участи не брав, хіба що запитаний про новини в Золочеві. Отець Еміліян, не скінчивши про еспанських жидів, знову вернув до теперішніх подій та доказував Городюкові, що Росія не буде тепер вести війни, бо ослаблена війною з Японією.
— Ослаблена чи ні, але війну провадити може, — перечив Городюк. — Росія не є панею своєї волі. Що накаже Англія чи Франція, те вона мусить зробити.
— Господине, ви помиляєтесь. Не так-то вже з Росією зле. Там також є якісь політики, дипломати, державні мужі.
— Не перечу, але вони всі слухають наказів з Парижа чи Лондона.
— Така держава мала б бути іграшкою? Таж то кольос!
Слово «кольос» отець Еміліян вимовив з такою гордістю, що не міг не схвилювати Городюка.
— Кольос, але на глиняних ногах! — відповів він утертою фразою всіх публіцистів, не прихильних Росії.
В отця Еміліяна почервоніла шия — знак, що був поденервований.
— Всі ви, «м’які», таке говорите, а самі не вірите в те. Росія може і потрафить ще багато, а в тій країні просто кінця нема.
— Кінця нема, але злодійствам та лайдацтвам і ошуканствам, — додав твердо «м’який» Городюк. — Тюрма народів та ціла ваша Росія! Не те що тут в Австрії, де конституція, де рівні права для всіх, і якби не перешкоди з боку поляків…
— А бачите, — перебив о. Еміліян, — власне, ті перешкоди. Чому витягаєте тільки хиби Росії, а не берете під увагу інших держав?
— Так, але ми все-таки маємо і школи, і свободу зборів, і свободу слова, і право вживати своєї мови…
— Там наш нарід має також свої школи і вживає своєї мови.
— Де?!
— В Росії.
— Яким чудом? Адже там усе по-російськи!..
— Ви то називаєте по-російськи, а я кажу — по-русски.
— А по-українськи?
— Нема українців, нема української мови, то не можна вимагати…
Отець Еміліян глипнув спідока на Городюка і раптом замовк. Побачив, як той здійняв окуляри і нервово витирав їх хусточкою. Знак, що директор схвилювався і що дискусія прийме за хвилю гостріші форми.
Директор вже відчинив губу, щоб заявити своє звичайне: «Я собі, отче, раз на все випрошую», — але паніматка вчас запобігла тому:
— Перестаньте ви бодай нині сперечатися. — А звертаючись до панотця: — Чи є там українці і українська мова, то побачимо найліпше на війні.
— Побачимо! — відповів панотець, але вже в більш примиримім тоні.
— На це не треба аж чекати до війни! — почав знову Городюк. — Хіба сліпий не бачить або видющий не хоче бачити.
— Може б, так вийти на город, — запропонувала пані Городюкова. — Ми собі з панею походимо, а ви собі пікета заграєте. Душно дуже в кімнаті.