— Так, фактично… я трохи забувся… Але подумайте, чи я міг припускати, що ви… що вас там…
Наталка відірвала від книжки очі і видивилась на нього.
— Де «там»?! — запиталася здивовано.
— На річці!
— Що ви таке балакаєте?!..
— Слово даю, я думав, що ви на малинах…
— Але ж, пане Зварич… Я говорила про Золочів! Ви мені обіцяли, що прийдете до нас, як будете їхати до Золочева.
Зварич аж тепер полапався. Вчора обіцяв Наталці, що прийде перед від’їздом до неї, бо мала якісь справунки до міста. Забув і поїхав просто зі школи. Наталка за те й розсердилася на нього, що не був у неї.
— Панно Наталко, я… вибачте мені, я зовсім забув, але завтра можу поїхати знов.
Але Наталка вже про що іншого думала. Вона перебігла думкою цілу попередню розмову і, виміркувавши з цього, що Петро підглядав її на річці, почервоніла з досадн і встиду.
— Не говорю з вами! — і втекла, лишаючи Зварича, збитого з пантелику та невдоволеного зі самого себе.
Зварич сподівався цілком інакшого закінчення непорозуміння, а тим часом через свій нерозум ще погіршив справу. Лихий на себе, вийшов з хати і, забувши про ровер, поплівся без ціли в село. Сумно йому було на душі, тяжко на серці. Сором за себе і злість на себе! Досі якось не брав поважно свойого проступку і аж тепер побачив, що погано, дуже погано повівся. Коли Наталка образилася так за те, що він не прийшов перед від’їздом до Золочева, то що тепер буде за його підглядання. Певно, на очі його більше не схоче бачити. А він?! Чи зможе тепер піти перепрошувати, просити вибачення?! Ні! Ніколи! Ліпше зовсім не буде показуватися в Керницьких!!.
Петро не знав жінок, бо й не мав ще часу пізнати їх. Яка ж гарна жінка образиться направду, коли підглядати її в купелі? Адже кажуть, що навіть Зузанна не дуже була ображена на тих трьох старих жидів, які заглядали в її купальню.
Не знав про це Петро, і тому ситуація видавалася йому такою безвихідною, такою розпучливою.
Вечером дядько вернув додому, припровадивши і Петрів ровер.
— Знаєш, Петре, але то так не робиться. Ходив ти за чим для Наталки — нехай, добре, але треба було попрощатися!
— Голова мене чогось розболіла, — вимовлявся Петро.
— За чим же то тебе Наталка посилала?
— Ет! Ти такий цікавий, як мала дитина, — вирятувала Петра пані Городюкова. — За чим ходив, то ходив.
Петро спершу з дива не міг вийти. Адже Наталка за нічим його не посилала! Але зі слів дядька він доглупався, що мусила бути мова про те, де він подівся, і тоді, певно, Наталка сказала, що послала його кудись.
Петро почув, як йому якесь тепло розливається в грудях, а в горлі щось скобоче.
«Добра, кохана дівчина, — думав собі,— рятувала як могла. І то кого? Мене, що тільки завинив перед нею!..»
Вийшов у шкільний садок і довго-довго в ніч пересидів, забувши про війну, про цілий світ, а думаючи тільки про кохану ясноволосу дівчину, що вдавала недобру, не хотіла з ним говорити, а все ж таки оборонила його перед закидом нечемности.
Від Золочева, зі сходу, викотився повновидий місяць і завис над заспаним селом, як велика мідяна миска. Прижмуреним оком розглядав усе кругом: гущавники над річкою, кущі біля хат, попівський город і шкільний садок. В попівськім городі бачив дівчину, що сиділа на лавочці, сперши голову на поруччя, а в шкільнім садку хлопця, що при столику під грушею начебто дрімав — замотані думи розсновував…
«Не перші ви і не останній» — всміхнувся місяць і поплив синім небом далі, лишаючи молодих їх власній долі.
Золочів — мала незначна містина в давній австрійській приграничній полосі. Не визначався між іншими галицькими містечками ні чистотою, ні будівлями. Так, як і другі, можна було його порівняти до рака, що має одну справедливу кишку. Ця кишка в Бродах називалася вулиця Золота, в Бережанах — Адамівка, а в Золочеві — Міцкевича.
На тій вулиці були щоліпші, щобільші камениці, щоважніші уряди і хідники — такі майже, як у Львові. На тій вулиці концентрувалось життя: тут відбувалась променада, тут був показ нової гардероби і нових людей, тут, врешті, виходила недрукована золочівська газета, подавана не з рук до рук, але з уст до уст, яку всі горожани без виїмку передплачували, рівночасно співпрацюючи в її редакції.
На рік чи два перед світовою війною Золочів мало що не став славним на цілий світ. Його знак на мапі, завбільшки сліду по мусі, мав дістати ще чотири хвостики на боки. Золочів мав стати твердинею. Не досить було військовим, що він і так вже мав славу твердині темноти і кацапства, захотілося іде їм зробити з нього твердиню воєнну. Наїхало було сюди багато булавних старшин, військових інженерів і стали оглядати горби, що довкола Золочева. Міряли, думали, щось копали навіть, але вкінці рішили, що почва Вороняків не надається до підземних будівель, і справа Золочева-твердині пропала. Все ж таки, як природна опора проти сходу, був він дуже важною стратегічною точкою і нарівні з Бережанами рахувався ключем до Львова.