Вістка про війну зі Сербією сколихнула Золочевом нарівні з другими містечками цілої Австрії, але чутки про війну з Росією Золочів відчув далеко сильніше. Він був останнім більшим військовим гарнізоном коло границі, і тому перший задрижав у своїх підставах.
Війна з Росією прийшла ненадійно. До останньої хвилі ніхто не припускав можливості її, і всі вірили, що Росія таки вкінці сховає хвіст під себе.
Але так не сталося.
Одного ранку Золочів пробудився вже з тим, що ген за Вороняками не існує кордон.
«Часопис», що в звичайний час виходив раз на день, а в неділю два рази, тепер почав появлятися щопівгодини. Вістки, веселі і сумні, бадьорі і тривожні, вилітали з головної вулиці і розходились на боки: на Вали, на Глинянську, Підвійтє і в сторону Замку.
На першу вістку про війну з Росією Золочів уладив маніфестацію. Населення усяких полів, літ, національностей і переконань рушило зі співом австрійського гімну вулицями міста, щоб дати вислів своїй вірности для держави.
Зварич саме тоді виходив з каварні, як на нього нахлинула хвиля людей, що кричали, співали і вигукували. Не полапавшись спершу, в чім річ, відступився під стіну і роздивлявся по людях, чи не стріне кого знакомого. Нарешті доглянув одного — урядника банку, завзятого москвофіла, що не раз зводив з ним завзяті спори на національні теми. Зварич підступив до нього:
— Пане Копоть, що це таке? Де ви йдете?!
В тій самій хвилі якийсь пейсатий жидик крикнув йому над самим вухом:
— Unser Kaiser Franz-Jozef niech żyje!!.
Заревіло довкола на всіх галицьких мовах…
— Vivat! — гукав захриплим голосом якийсь грубий панок, що з нагоди війни випив нині подвійну пайку пива і зраджував рухами велику войовничість.
— Ноісh! — дерся жидок, автор многолітства, підскакуючи, як коза на припоні.
— Славно! — закричав знайомий москвофіл, якось дивно всміхаючись до Зварича, і, щоб дати ще більший доказ своїх патріотичних почувань, вийняв швидким рухом з кишені револьвер і випалив цілий магазинок у воздух.
На голос стрілів товпа наче оп’яніла. Все заворушилось, закітлувало, загриміли нові стріли, і похід поплив далі.
Москвофіл Копоть остався біля Зварича, розглядаючись поки що на всі боки. Видно було, що ще не рішався, чи йти далі з походом, чи вже спинити вилив симпатії до Австрії і династії.
— Що ви, пане Копоть, за стрілянину почали? — спитав його Зварич.
— Та то, бачите… була протиросійська демонстрація. Я… також… прилучився.
— Ви?!..
Копотеві зробилось ніяково. Він спустив очі, хвильку не знав, що відповісти.
— А чому би ні? — рішився вкінці.— Це ж демонстрація не проти нації, а проти держави. Ходім звідсіля, — додав по хвилі,— я вас маю щось запитати.
А коли зайшли на Вали, він нагнувся до Зварича і шепнув:
— Чи то правда, що отця Керницького арештували?
— Керницького?!.. За що?
— За переконання!
— То неможливе, адже я вчора з Бужан.
Копоть відітхнув з полегшею.
— Ну, видно, що то ще не все правда.
— А що ж такого має бути, пане Копоть? — спитав Зварич.
Копоть оглянувся довкола і не відповів.
— Кажіть, що такого? — налягав Зварич.
Біля них переходив якийсь чоловічина. Копоть показав на нього очима — мовляв, «нехай тільки цей перейде». Щойно як незнаний чоловічина скрився за закрутом стежки, відзискав мову.
— То ви нічого не знаєте?!. Всюди йдуть арешти наших. В самім Золочеві заарештували вже кількох… Десь їх мають вивозити в глибину Австр…
Знову стих, бо якась панночка перейшла попри їх лавочку.
Зварич не розумів того страху, тої осторожности знайомого.
— Ніби за що? — почав голосно. — Так, за самі переконання…
Копоть положив йому руку на коліно.
— Ради Бога, тихше!!.. Вам нічого не буде, але я… ви знаєте… кожної хвилі…— говорив задихаючись.
— Але скажіть мені,— спитав уже півголосом Зварич, — на якій підставі арештують, в чім їх підозрівають?
— Мали знайти навіть якісь записки, плани і мапи… Під підлогою в одного…
— Дивіть! — покрутив головою Зварич. — То ваші не дрімали, бачу!
Копоть видимо скривився. В звичайний час був би відповів інакше на таке говорення. Тепер часи змінилися, і він тільки зробив рукою відпихаючий рух.