Найдовше осталися старі господарі, що самі, може, колись служили при кінноті, і малі діти, що тепер на дорозі вдавали драгунів.
Зварич і собі подався до хати. Минаючи церкву, побачив якусь дівочу постать, що із-за церковного паркану вихилялася в сторону, де недавно зникли останні драгуни.
— Добрий вечір, панно Наталко! — підійшов ближче Зварич.
Дівчина мов зі сну прокинулась. Здригнулась ціла і повернула голову в його сторону.
— Добрий вечір, — відповіла по добрій хвилі.— Ви вже з Золочева?
— Так, вже, — відповів Зварич, і не знать чому прикро йому зробилося на душі. — І драгуни вже проїхали, — додав трохи злісно, бачачи, що Наталка знову дивиться їм услід.
Сині Наталчині очі помалу перейшли на нього.
— Проїхали, — сказала сумно. — Шкода таких гарних хлопців…
— Справді такі гарні?! Я не запримітив.
— Ах! Один старшина був прекрасний. Білявець такий, з синіми очима.
— Десь ви то так докладно оглянули!..
— Їхали попри церкву. Близенько! — відповіла Наталка. Не розуміла чи вдавала, що не розуміє злости Зварича.
— Завтра іду голоситись до війська! — вимовив твердо і дивився, яке це враження зробить на неї.
— Ви ж не військовий?! Не потребуєте ще йти.
— Добровільно йду! — відповів гордо, але за хвилю додав багато м’якше і скромніше: — І так за мною ніхто плакати не буде.
Дівчина спустила очі і стала колупати кору на паркані.
— А вуйки?! — спитала півголосом.
— Вуйки?!.. Може, будуть, може, ні…
Розмова на тім застрягла. Ні одно, ні друге не знали, що після того сказати, бо мали замало літ і досвіду, а забагато симпатії до себе. Так за п’ять-шість років була б ця розмова продовжувалась менш-більш у той спосіб:
Наталка:
— Думаєте, ніхто більше не заплаче?
Петро:
— Не знаю… Здається, що ні!
Наталка:
— А може!?..
Петро:
— Коби я знав, що заплаче! Ох, скільки я дав би за це.
Наталка:
— Ручу вам, що заплаче…
Петро:
— Наталочко, це правда?!
А Наталка ледве чутно:
— Правда!..
Але тепер розмова як спинилася, то, хоч і одному, і другому тиснулося багато слів на уста, ніхто з них не продовжував її. Тільки Петрові мов причулося легесеньке зітхання за парканом, а Наталці видалося, що очі хлопця зайшли на хвилю мрякою.
— Іду вже додому. Там чекають на мене, — сказав Петро, рятуючи ситуацію.
Вклонився, сів на ровер і від’їхав помалу крайчиком дороги.
Наталка ще не відходила. Дивилася тепер услід за ним, і ввижався їй Петро в золотім шоломі, з блискучим поясом, на танцюристім коні. Іде на війну крізь села, крізь поля і ліси. За ним, за товаришами його очі видивляють люди, сонце грається на них, вітер кінськими гривами має. Гордо і спокійно йдуть у бій, де не один з них-поляже… Дві слізки скотилися незамітно по лицях і впали на руку…
Збудилася тоді з задуми і побігла крізь цвинтар до хати…
***
Зварич не поїхав голоситися до війська на другий день, як грозив Наталці. Городюки спершу і слухати не хотіли про це. Війна не потриває довше, як кілька тижнів, говорили вони, нащо тебе там. І без тебе буде досить війська, щоб дати раду ворогові… Але Петро затявся, що піде, бо, мовляв, усі молоді українці голосяться бити москалів, чому не мав би і він піти.
Старий Городюк дав себе переконати.
— Україна, — говорив до жінки, — кличе, а то велика річ. Не можемо хлопця спинювати. Амбітний дуже, і добре, що має амбіцію.
— А як згине? — питалася крізь плач Городюкова.
— Згине!.. Не мусить зараз гинути. Чи то один вертає з війни здоровий.
А по хвилі мовби встидався того, що сказав:
— Врешті, нема ради. Кується доля нашого народу. Будуть жертви, але будуть і успіхи. Жаден нарід без труду не виборов собі волі.
Городюк переконував жінку, вмовляв у себе, але нишком журився вихованцем. Городюкова, раз побачивши, що не вдержить Петра, погодилася з долею і тільки просила, щоб Петро побув ще якийсь час між ними, заки зголоситься до війська.
Петро, хоч ще й незголошений, ходив уже в ореолі вояка, а навіть несправджені побіди австрійської армії прилипали до нього, мов до учасника.
Керницькі знали вже про постанову Петра, і всі погоджувалися з нею, як з боговгодною жертвою. Отець Еміліян, що останніми часами далеко не так гостро виступав проти «українчиків», навіть хвалив Петра.
— Що ж, випадає молодим людям боронити корони. То їх святий, пане добродію, обов’язок.
— Не так боронити, як бити, — гриз його Городюк. — Бити і відбивати Україну.
На диво, отець Керницький не тільки не опонував, але й погоджувався на те: