Цікавий і вельми красномовний факт для розвитку художнього життя Галичини — утворення літературно- мистецької групи «Митуса» та випуск часопису під однойменною назвою. Р. Купчинський разом з Василем Бобинським та Павлом Ковжуном був організатором і групи, і часопису. На жаль, вийшло лише чотири номери «Митуси», але і в них виразно окреслився естетичний напрям, що мав пошукові модерністські засади. Тут друкувались Д. Загул, М. Семенко, М. Одолян, Є. Яворський, А. Павлюк, В. Левицький (Сафронів), Ю. Липа, М. Леліт, М. Вороний, М. Обідний і чимало інших авторів. Окрім того, журнал не тільки репродукував роботи таких майстрів, як О. Архипенко, Ю. Нарбут, П. Ковжун, але й вів теоретичні розмови про модернізм у малярстві, музиці тощо. При оцінці творчості Р. Купчинського, зокрема його поетичних речей, про це конче слід пам'ятати, адже, маючи глибокі симпатії до традиційної української народної поетики, він не лише шанобливо ставився до символізму, але й працював у цьому напрямку.
У той же період, тобто в 30-ті роки, Купчинського обирають головою Товариства письменників і журналістів. Ця творча організація була досить життєдіяльною та продуктивною в Галичині. Зокрема, в 1932–1933 роках вона присудила літературну премію У. Самчуку за роман «Волинь», а Ю. Косача, Б. І. Антонича, С. Гординського, Г. Журбу, Б. Кравціва, С. Левинського назвала кращими авторами. У 1934 році було звернуто заслужену увагу на творчість Є. Маланюка, Ю. Липи, В. Левицького (Сафроніва), в 1935 році — на книги віршів С. Гординського «Буруни», «Слово про Ігорів похід» (переспів), О. Ольжича «Рінь», Я. Дригинича «Різьблена тінь», В. Гаврилюка «Соло в тиші», В. Ткачука «Сині чічки», К. Гриневичевої «Шестикрилець», повість Н. Королевої «1313». На цьому фоні тоді вже виділялася проза Ірини Вільде: «Метелики на шпильках» та «Химерному серцю» Товариство письменників і журналістів присудило другу премію (першої не одержав ніхто). Згадуємо про це з тією метою, щоб намалювати читачеві загальну картину, літературну атмосферу, в якій Роман Купчинський не тільки працював і жив, а й яку сам творив. Адже на 1933 рік припадає вихід у світ третьої частини його трилогії «Заметіль» — «У зворах Бескиду». Перші дві — «Курилася доріженька» і «Перед навалою» вийшли з друку в 1928 році.
Був і третій період творчості Р. Купчинського — еміграційний. Він тривав від 1940 року до кінця життя письменника (помер Роман Григорович 10 червня 1976 року в Оссінгу під Нью-Йорком). За межами України — чи було це в Польщі чи Німеччині, в Австрії чи США — письменник працював уже менш продуктивно. 1964 року у Вінніпегу вийшли його «Мисливські оповідання», а через рік у Нью-Йорку — сатирична поема «Скоропад». Після смерті автора побачили світ збірник вибраних пісень «Ми йдемо в бій» (1977) та збірник вибраної лірики і прози «Невиспівані пісні» (1983).
В радянський час в Україні твори Р. Купчинського не виходили жодного разу. Друкуючи трилогію «Заметіль», спочатку першу її частину — «Курилася доріженька», а відтак дві наступні — «Перед навалою» та «У зворах Бескиду» — окремими виданнями, «Каменяр» прагне повернути сучасному читачеві в особі автора самобутнього письменника, творча доля якого певною мірою дописує драматичну сторінку української літератури. Підкреслюю, саме драматичну, адже Купчинський ніколи не мав змоги шліфувати свій письменницький талант у кабінетних умовах. Спочатку шість років воєнного режиму, потім табір, арешти, тюрма Бригідки. Творити доводилось лише в інтервалах, прихапцем. Але виходило так, що саме екстремальні, напружені, неприродно важкі моменти та ситуації оберталися творчими удачами. Найкращі ж пісенні тексти й музику до них Р. Купчинський написав на війні — в час героїчно-трагічний. У таборі для полонених Купчинський створив свій ліричний шедевр «Лети, моя думо». А після війни «в криміналі на Бригідках», як згадував потім сам поет, «на потребу часу» він склав пісні, що також належать до довголітніх. «Просили мене співв’язні» (Зен. Пеленський), — читаємо в його не закінчених нотатках «Дещо про себе», — «Зложіть нам якусь молитовну пісню, ми собі рано її заспіваємо». І я зложив пісню «Боже великий, творче всесвіту». І в'язні її співали, хоч потиху, бо сторожі сварили. А другу теж у криміналі: «Ми по таборах і тюрмах». І її перший раз заспівали в тюрмі. Обі ці пісні були зложені без гітари, бо не можна було мати, бо де взяти було її в криміналі?»[1]