— Якщо є яка Україна в Росії — щасть, Боже. Я не є противний, щоби кожний нарід добував собі волю.
Городюк трохи догадувався, звідки взялася в Керницького така толеранція. Просто страх перед безпардонними арештами, про які вже гуділо довкола, заставив отця Еміліяна змінити погляд на Україну й українську справу.
— Маю враження, пане добродію, — говорив далі о. Еміліян, — що Росія непотрібно запуталася в ту цілу історію. Готова повторитися японська війна.
— І повториться, — стверджував Городюк. — Наші вже взяли Кам’янець, а завтра може прийти Київ.
Отцю Еміліянові все-таки вже того було забагато.
— Но, Київ як Київ. Трохи було б заскоро. Адже, пане добродію, і русскі війська будуть боронитися. Зрештою, з Кам’янця до Києва — шмат землі. То ж простори а простори!
Директор побачив, що трохи пересадив, і тепер зручно вхопився за оті простори.
— Бачите, отче, яка та наша Україна велика. Самі кажете «простори а простори»!
Отець Керницький перескочив Україну:
— Але візьміть ви під увагу Сибір! Супроти цього ціла Европейська Росія — ніщо.
Оця нікому не помічна, але й не шкідлива, розмова була б тяглася в нескінченність, якби не одна подія, яка перервала її, а до того вивела всіх з рівноваги.
Служив у Керницьких за наймита «дурний Якимцьо», чолов’яга середніх літ і величезної сили, якому не доставало не одної, але трьох або чотирьох клепок у голові. Дурний Якимцьо — так звали його всі — спокійний був, як дитина, а роботящий, як віл. Ніколи не сварився з ніким, ні не нарікав. Все усміхнений і задоволений з долі, блукав по гумні, заглядаючи в кожний куток. Тільки час до часу діставав якісь напади, одначе невинні і нешкідливі. Прибігав тоді до кухні, а часом і до покою, та заглядав на небо крізь вікно. Його зеленкуваті малі очка вдивлялися радісно в пусте небо і слідили когось чи щось. Кого він там бачив чи хотів побачити — не можна було довідатись, бо Якимцьо звичайно не відповідав на запити. Все ж таки часом діставав охоту і до розмови. Приходив тоді з таємничою міною до отця Керницького і зраджував йому, що: «За стодолою Гусака закопали хлопи з Білого Каменя ступу», або що: «По саду вчора ходив жидівський чорт». Всі ці вістки оббігали зараз не тільки доми Керницьких і Городюків, але діставалися й до сусідніх священиків, де всі від ряду літ знали Якимця і сміялися з кожного його ідіотизму.
Часом знову Якимцьо розговорювався при іншій нагоді. Бувало, підійде до нього хтось із домашніх чи чужих і питає:
— Якимцю, а до чого я «пікнований»?
Якимцьо довго дивився на питаючого і думав, до чого б то його призначити або «пікнувати», як казав.
— Ги?.. Ви будете до молотільні!
В той спосіб Керницькі і Городюки вже були попікновані всі до одного. Пані Керницька — це була «Матір Божа жидівська», Городюк був призначений «до січкарні», пані Городюкова «до трафіки», Наталка до прачки в Золочеві, а Зварич мав, на його думку, робити кар’єру як доглядач волів на фільварку в Бонишині.
Знаний був дурний Якимцьо зі свойого пікнування, і як тільки приїхали до Керницьких гості, то зараз молодь, а нерідко і старші, йшли до нього питатися, куди вони годяться.
Ніхто і в голову собі не клав, що Якимцьо стане колись великою особою, яка буде грізна для цілости австро-угорської монархії. А прецінь так сталося, і то саме в хвилі, коли отець Еміліян задумував виложити, який Сибір величезний, який неісходимий.
На подвір’я приходства в’їхав чвалом австрійський улан і спинився тільки тому перед ґанком, що кінь не хотів перескочити хати ані не вмів відчинити дверей.
Кінь і їздець були опорошені та змучені. Улан, крім того, був ще й п’яний як ніч, що видно було і з рухів, і посоловілих очей, які непевно дивилися з-під чака на світ божий.
В хаті хоч і помітили вояка, ніхто не вийшов до нього, тільки Зварич вибіг на ґанок.
Якимцьо, що рубав дрова коло дровітні, підійшов зі сокирою до улана і таємничим шепотом доповів йому:
— Ви чого тут шукаєте? Їдьте до Підкаменя! Там, під горою, закопані ножі…
П’яна фантазія улана пішла відразу в рух.
— Noże!!. Jakie noże?!.
Якимцьо мляво посміхнувся і притакнув порожньою головою.
— Ножі і кулі… Коло Підкаменя… Як не викопаєте, біда буде з вами.
Улан аж підскочив на сідлі.
— А, jesteś nareszcie! — скричав він до усміхненого Якимця. — Chodź ze mną! Marsz! — закомандував.
Але стрінувся з опором.
— Я не піду, — цідив крізь зуби Якимцьо, — ви самі відкопуйте їх.
Такий непослух випровадив би з рівноваги навіть меншого п’яного достойника, не то улана Австро-Угорщини. Вояк закипів гнівом. Його сірі вуса люто випнулись, мовби хотіли пробити ворога. П’яна голова бундючно заколихалась на ув’язі і відкинулась назад. Уланське чако переїхало з правого боку на лівий. Улан умлівіч скинув з себе кріс і змірився до Якимця.