Зварича вмить окружили вояки, і він з дива не міг вийти, як це все можливе. Страху не було в нього. Втікати не буде, то вони й стріляти за ним не посміють. А заведуть його кудись, то там мусить бути старшина, з яким напевно можна буде на розум поговорити.
Але куди вони його ведуть?!.. За економією розходилися дороги: одна — до Завидова, друга — до Переп’яток. Коби хоч першою, то до Завидова недалеко — три кілометри, — півбіди.
Цим разом доля була для Зварича ласкавіша. Улани справді скрутили до Завидова. На роздоріжжі старший десятник здержав стежу і довго дивився в сторону, де лежав Якимцьо. Нікого біля нього не було, а він сам не давав знаку життя.
Все в порядку! І очі старшого блиснули вдоволенням з виконаного обов’язку.
Може, це була перша його виграна битва?!..
Рушили далі мовчки.
Зварич не міг витерпіти, щоб не запитатися, куди його ведуть.
— Пане вахмайстер! — почав ввічливо. — Чи йдемо до Завидова?
Достойник не зволив відповісти, але виручив його один з уланів.
— Milczeć, psia krew! — гукнув на Зварича і пустився на нього з конем.
Зварич відскочив і стих. Ясно було, що з тими людьми нічого не договориться. Ліпше не обзиватись до них, а спокійно дійти до якогось старшини.
Ішов і думав. А думки не дуже-то веселі були. Ось ця боготворена австрійська армія! Один безпам’ятно п’яний робить галабурди, другий в ім’я чогось, не розпитавши, ні вивідавши, каже стріляти до невинного чоловіка, а його, кандидата на воєнного добровольця, арештує і волочить кудись. Вістки про масові арешти, про які оповідав Копоть, видно, не виссані з пальця… Коли беруть українця, то оскільки легше можуть забирати москвофілів, за якими бодай тінь підозріння ходить. А скільки-то таких розстрілів могло вже бути і може ще бути, як ось Якимця?!.. Адже в кожнім селі можна найти такого російського майора, так само дурного і так само невступливого…
Думає над тим Зварич, і самому від тих думок робиться моторошно. Невже ж ціла армія така?!.. Неможливо!.. Звичайний, відокремлений випадок, хоч і який він болючий, який гидкий. Але стрілка розчарування застрягла вже в серці і ятрить рану. Не чув вже Зварич тієї любови до австрійських орлів, тієї гордости на вид австрійського війська, що раніше. Хоч як не поясняв би собі нинішньої трагедії, сумнів і якесь ніби легковаження вдерлися в його душу…
Із-за гори показався Завидів. На краю села видніє фільварок з млином і гуральнею. Біля гуральні військові коні.
Уланська стежа під’їздить до економівки, і старший десятник іде досередини.
Зварич спокійно жде на старшину.
За той час довкола нього твориться збіговисько з вояків, а із-за паркану виглядають селянські голови.
Із економівки виходить врешті старшина, а за ним старший десятник. Старшина, молоденький четар, блідий, пережитий, з моноклем на оці. Старшина від уланів:
— Хто ви такі? — питає Зварича по-німецьки, оглянувши його цікаво.
Зварич представився.
— Ви якої нації?
— Українець!
— Ruthener!? — догадався старшина.
Зварич притакнув.
— Ага! А що ви скажете до того вашого слуги?..
— Він дурний від уродження.
— Чого ви чіплялись до старшого десятника?
— Бо мені жаль було невинної людини.
Молодий четар кепкуюче посміхнувся:
— Невинної, кажете? І ви також невинні?!.
— Що ж я винен?!..
Четар хвилю мовчав.
— Відпровадити на сторожівню! — кинув гострим тоном і вже збирався відходити.
Але голос Зварича задержав його.
— Пане четар! Як це можливо? Я ж нічого не винен, а ви навіть не вислухали мене!.. Я буду скаржитися в Золочеві.
Бліде лице четаря пожовкло. Вузькі, безкровні уста розхилилися, показуючи чорні великі зуби.
— Тихо! — ревнув він на цілий голос і кинув собою, аж монокль вилетів йому з ока. З затисненими кулаками підступив і, знижуючи голос до сичання, додав:
— Ми вам покажемо… зрадники!..
Зварич аж тепер остовпів і почув страх у серці. Адже це говорить не якийсь п’яний вояк чи малограмотний підстаршина, але інтелігентний старшина, і то якийсь барон або граф. Побачив, що опором нічого не вдіє, і взявся за інший спосіб:
— Я знаю багато панів-старшин з золочівського гарнізону. Вони можуть за мене посвідчити.
— Будуть свідчити в Золочеві! — відкинув четар. — Відпровадити! — гримнув на вояків, і ті торкнули коні.
Нараз у дверях економівки показався другий старшина. Зварич глянув і аж усміхнувся з радости. На порозі стояв поручник Крч, словінець, добрий його знайомий, що часто з українцем поручником Шепетюком заїздив до Керницьких.